Сховай мене від темряви
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сховай мене від темряви». Краткое содержание книги:
Щоб розібратися в цій ситуації, Поліна звертається до магії. За її допомогою, вона проживає своє минуле життя. Дівчина дізнається, що давним — давно, за часів Полянів, вона була донькою голови племені. ЇЇ наречений — Стриба, намагається відстояти їх кохання перед Серафимом. Янгол має намір сам одружитися з дівчиною. Однак, врода Поліни сяйнула навіть до пекла, і Пан, володар темного світу, зав’язує вузли долі так, що Поліна повинна обрати між чоловіками. Проте її вибір стає трагічним для всіх учасників, окрім Пана. Зло, за своєю звичкою, лише відходить в бік, на деякий час, щоб з’явитися в усьому своєму темному сяйві…
— Люди, що ви робите? — Питав Вадим. — Ви бачили, що там відбувається?
— Нам все одно. Дайте той тварюці те, що вона вимагає. Ви чули, ми тоді залишимося в живих!
— Ніхто з вас не залишиться в живих, як тільки ви відчините двері храму. Тільки те, що вони зачинені стримують істот. Навіть земля навколо святилища не лякає їх, бо вона не є святою, через отаких покидьків як він! — Крикнув Ілай, вказуючи рукою на Максима. Той спочатку злякався. Вся його невеличка статура зіщулилася під громом голосу серафиму, аж раптом, він рявкнув: «Гонить її звідси! Вона бестія, привела сюди все це стадо мерців! Віддайте її на пожерту істотам!» Натовп швидко підхопив істерію. Перелякані на смерть люди волали й кинулися разом в наш бік. Відступати було нікуди. Ілай розправив крила, його поза натякала на те, що якщо хтось підійде ближче — йому не жити. Люди зупинилися, хтось охав і ахав. У світлі безупинно мерехтливої блискавки я побачила, що то були не зовсім поетичні крили янгола. Вони більше нагадували крила кажана, тільки з лезами по краях. Завширшки вони були приблизно по півтора метра. На голові вимальовувалися два роги. Врешті Ілай не був якимось там Купідоном, він — воїн Небес. Хто сказав, що янголи повинні бути тихенькими та гарненькими. Мене заворожив вигляд відчайдушного бійця, навіть скажу більше, я захоплювалася ним. Хоча і недоречно це робила.
— Потвора! — Крикнув помічник жерця. — Він потвора. Вбиймо і його!
— Як вам не соромно! — Крикнула я. — Ви…Ви, жіночка, ще декілька годин тому вас врятував мій друг. А зараз ви хочете вбити мене? І вас, — тикнула я в декількох людей, — я впізнала. Ви пили за здоров’я Ілая в таверні «СинійКіт». А тепер, що ж з вами таке, люди?! — Але мене ніхто не слухав. Кожен щось кричав, розмахував руками, але не підходив. Мрець позаду нас захрипів.
— Ваш час виходить. — Вадим підійшов до нього й одним змахом своєї велетенської руки звернув йому шию. Потім відтягнув в кімнату пастора, що знаходилася за амвоном.
— Вам всім потрібно заспокоїтися і повернутись на свої місця. Ця дівчина скоро сама звідси піде. Вгамуйтесь, я вас дуже прошу. А кому дуже кортить, — і він глянув на Максима, — я особисто вб’ю. — Він сказав це тихо, але впевнено. Небезпечні нотки голосу Ілая важко було не зрозуміти. «Ілай, — шепнув Вадим, — склади свої крила. Люди й так достатньо налякані. — І вже вголос. — Всі заспокоїлися?»
— Що ви таке?! — Спитав якийсь чоловік. Ми утрьох мовчки переглянулися. Що ми й справді? Серафим з обмеженими можливостями. Воскреслий парубок без особових здібностей, окрім гігантського зросту і потужної фізичної сили. Я, ламія в минулому, а тепер бачу привидів. Та і додати більше нічого.
Висока стеля храму почала тріскотіти. Вікна хрустіли під натиском невідомої сили.
— Ховайтеся! — Крикнув Ілай. — Ховайтесь де, хто може! Підіймайтеся хутчіше на другий поверх! Ну ж бо! — Але ніхто не рушив з місця. Вікна репнули й скло на них вмить вилетіло зі свистом. Це дало поштовх, люди з криками помчалися до сходинок.
— Веди її скоріше через задні двері, Вадиме!
— Ні, що ти робиш. Я нікуди не піду. Чому ти тут залишаєшся?
— Я зможу її затримати, ненадовго. Вибач, друже! — Сказав він Вадиму і притягнув мене до себе. — Якщо це остання наша зустріч… Я хочу запам’ятати її такою. — Він поцілував мене. Не як іншого разу, а по — хлоп’яцькі п’янко.
— Йди. Уводь її! — Голос Ілая забарвився хрипотою. Останнє, що я бачила, як він випустив кігті. Двері храму впали з петель так легко, немов і не стояли там зовсім. Щось, в дивовижно білому вбрані впливло всередину.
Ми бігли під громом і блискавкою. Дощ ледве накрапував. Навколо розлилися холодні калюжі. Вадим з розбігу розштовхував покійниць. Вони в’яло слідували за нами, істоти були наче в дурмані, мугикали якусь мелодію. Все йшло наче непогано. Ми майже дісталися Дівочого Поля, коли перед нами повстало троє ламій. Одна з них мала зовнішність (тобто верхня її частина) Льоки. Дві інші — дівчата з театру: моя колишня учениця Ганна та Мар’яна — личко — серденько. Дух Льоки переродився врешті в істоту, якої належало вбивати.
— Куди ж ти, любий? — Вона оголила потворні ікла. — Я думала, у нас справжнє кохання? А тепер я засмагаю під повним місяцем, а моє тіло десь саме бродить, воно стало нічим. А я, поглянь на мене, чи я тобі не подобаюся? — Дві інші зареготали. Вадим був спантеличений. Може він і не кохав Льоку, але ж мав якісь ніжні до неї почуття. І ще я знала, бачила по очах, його душила почуття провини перед нею.
— Мені шкода. — Відповів він.
— А мені ні, мій прекрасний принц. Володар хоче твою голову.