Сховай мене від темряви
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сховай мене від темряви». Краткое содержание книги:
Щоб розібратися в цій ситуації, Поліна звертається до магії. За її допомогою, вона проживає своє минуле життя. Дівчина дізнається, що давним — давно, за часів Полянів, вона була донькою голови племені. ЇЇ наречений — Стриба, намагається відстояти їх кохання перед Серафимом. Янгол має намір сам одружитися з дівчиною. Однак, врода Поліни сяйнула навіть до пекла, і Пан, володар темного світу, зав’язує вузли долі так, що Поліна повинна обрати між чоловіками. Проте її вибір стає трагічним для всіх учасників, окрім Пана. Зло, за своєю звичкою, лише відходить в бік, на деякий час, щоб з’явитися в усьому своєму темному сяйві…
— Як ви сюди дісталися? — Ми знов переглянулися з Вадимом, знали, що Ілай пересувався по повітрю, але не скаже він цього?
— Прилетів. — Відповів він. «Жартівник», — сказав хтось і всі розійшлися по кутках. Нікому не потрібно було пояснювати, що тільки світанок вноситиме ясність в дану ситуацію. Вже пошепки Ілай добавив: «Покійниці ходять навколо храму. Вони утворили живий ланцюг. При чому в два кола, одне — за часовою стрілкою, друге — проти. Це частина ритуалу». Я навіть не могла уявити це жахіття.
— Дістатися вогнищ, ми не зможемо просто так. В повітрі повно тварюк.
— Яка різниця, запалимо ми їх чи ні! Як це врятує нас?
— Може не надовго, але відкине цих істот в пекло. Особливо сватію. Вогнище буде мати неабияку силу. Від нього я і мої побратими зможуть запалити стріли та повбивати якомога більше мерців. Адже ті не бояться сонячного світла. І вже через тиждень ми будемо мати пандемію зомбі.
— Я цього не знала.
— Ілай, — я подивилася на Вадима, — дай нам хвилинку. — Той кивнув і відійшов до чоловіка біля вікна. Ілай наразі нагадував мені хлопчисько років 18, волосся мокре і падало на чоло. Він постійно поправляв його, і ніяковіло посміхався. Зараз він зніяковів, чим викликав мою посмішку, я не всміхалася вже не знаю скільки часу. Тільки поряд з ним сміялася, останній час. — Ілай, я знаю, ким була. Тепер розумію твоє співчуття ламіям. Не перебивай! Дай договорити. Не можу сказати, що відчуваю від того знання, але те, що ти відтяв собі крила заради мого спасіння, багато коштує. Я ніколи не зможу тобі віддячити.
— Я рад, що зміг допомогти.
— Ти не шкодуєш?
— Ні про що. — Ми декілька хвилин дивилися в очі одне одному. Він ще хотів щось додати, але в цей час до нас підбіг Вадим.
— Ховайтеся, сюди йде сватія!!!!!!
Мерці мугикали. Вони рухалися колом, то в один, то в інший бік. Блискавка освітила нову фігуру коло храму — блідолику сватію. Воно пливло над землею. На обличчі застигла усмішка. Такого жахливого виразу уявити було зась. Але воно існувало і шукало свою жертву. Сватія намагалася пройти крізь двері храму. Але вони вперто скрипіли й не пускали всередину. Хай там як, а все ж святе місце. І я вірила в це зараз, як ніколи. Тоді, те, що колись було Рубіною, почало задивлятися у вікна. Ілай наказав нікому не дивитися на неї. Але чоловік коло вікна не втримав своєї цікавості та зазирнув в обличчя істоти. Вмить його волосся посивіло і він почав відмахуватися наче від зграї бджіл. Він кричав. Вадим вирубав його. Це було жорстоко, але правильно. Адже цей крик лякав ще дужче всіх навколо. Сватія в білому вбранні нареченої невпинно вдивлялася всередину храму. Її лиса голова крутилася на всі боки. Ми всі завмерли на підлозі. «Тільки не дивись», — шепотів мені на вухо Ілай. Моє тіло тремтіло від страху.
— Вона пішла. — Сказав Ілай підвівшись. — Це не добре.
— Чому? — Спитала якась дівчина.
— Тому що вона не отримала те, за чим приходила.
— То може і не отримає, через декілька хвилин світанок. — Я підвелася за ним.
— Не будь наївною.
— Я відчайдушно надіюся.
— А навіщо вона приходила? — Кремезний чоловік став коло нас. Але відповіді не отримав. Із-за жертовника щось рухалося. Щось важке і повільне. Ми всі завмерли. До нас повзло щось велике. То була людина, колись. В ньому я впізнала жреця Олександра. У нього не було однієї ноги, по підлозі тягнулися кишки із розірваного живота. На його обличчі застигла гримаса жаху смерті. Очі запалі, одні зіниці червоніли на сірій шкірі. Щелепа відірвана і тіпається десь в районі шиї. Він нічого не казав, але з того місця, де був рот лунав шиплячій жіночий голос.
— Віддайте мені рудоволосу дівчину і залишитеся живими. — Мрець зупинився за декілька метрів від нас. — У вас те, що мені потрібно, віддайте її мені. — Декілька хвилин пройшло в тиші. Потім жінка з дитиною сказала: «Он та, в неї довге руде волосся. Вона була Фьоклою на святі». Всі різко зашикали й оживилися. Мрець завмер.
— Чорт з тобою довбень! — Крикнув Ілай на помічника жреця Максима. І вже пошепки додав: «Я ж сказав поховати його». Я вп’яла в нього погляд. Спочатку думала мені почулося, а потім зрозуміла, що бачила не сплячого жреця Олександра на жертовнику, а мертвого. Тільки дурман трав не дав тоді цього розгледіти. І як завжди Ілай знав і був при справі.
— Виженіть її на вулицю! — Вчулося з усіх кутків. Люди повставали й вказували на мене пальцями. Вадим і Ілай закрили мене собою.