Світ не створений

Михайлівка, Тернівка, Багачка, Лукашеве, Ольховатка, Лампівка, Ложківка, Виделівка, Тарілівка, Добрівка, Злівка, Справка. Також відоме ще з часів падіння останнього гетьмана містечко Суко-Собаківське неподалік від Срако-Мотиківського, різні губернії, різні держави, ріки Дніпро, Донець, Каяла, ріки Рубікон, Стікс, Смородина, Малина, Абрикоса, ріки Загнайлівка, Глухівка, Кутівка і Недоброзичлівка — нас гнали, потім ми гнали, нас розривали, від нас відривали по шматку.

Зошит 17. Ми вінчалися з Аліною в церкві між річками Інгул та Інгулець. Я міг знайти й кільце — скільки ми цих пальців, з яких можна було зняти золоту обручку, бачили! Але це було гидко, це було страшно. Упевнений, що, якби запропонував їй кільце, Аліна б зненавиділа мене. У кишені в мене був мамин золотий браслет, який хотів подарувати під час вінчання. Ще потрібно було квітів, найпрекрасніших квітів. І священик, який жив неподалік від цієї випадкової церкви, покликав мене до себе за дім, де ріс кущ з п’ятьма добірними рожевими трояндами.

— А вам не шкода? Їх тут так мало.

— Я ж їх рятую. Вже скоро сюди навідаються червоні з «ліквідаційного відділу». Я чув, як це робиться, — це називають «загостренням класової боротьби й будівництвом соціалізму». Вони й реквізують церковне майно, все витопчуть тут, може, й церкву завалять — бач, яка вона стара: склад чи конюшню не вийде зробити.

Крім церкви, ніякого святкування не було. Нас притискали з усіх боків — захід, північ, схід, південь, тобто «Ліве», «Голова», «Праве», «Ступні». Якось ми зупинилися біля ріки. Хлопці лягли відпочити, а я потягнув Аліну ближче до води. Через зарості любистку ми йшли повз течію, повз верби, що звисали з круч, як застиглі фонтани. Я затягнув її під навіс із землі й коріння, де було сухо, ніби в хаті. Я поцілував її, поцілував її в шию трохи за вухом. Аліна боялася змій, які могли тут бути, а я цілував її все міцніше, все тіло обціловував…Пам’ятаєш, як вони гукали нас, шукали між вербами, а ми були під землею, ми не мали стосунку до них і їхньої історії, їхньої війни й зброї, їхніх заглушених спогадів, їхніх криків серед ночі.

Треба було втікати — розвідка передала, що переслідувачі поблизу. А ми не могли зупинитися, не хотіли зупинитися, нам було все одно — хай наближаються вороги, хай захоплюють — вони все одно не в змозі нічого з нами зробити…

Зошит 18. Нам пробивали стегна й груди, залози й мочки вух, нас затискали в куті трикутника, але ми знаходили в ньому вихід, ми вибивали нору в стіні — і вилазили з іншого боку просторових вимірів. Якось на хату, де ми ночували, напали прості селяни, ті, яких ми захищали, — з вилами й рогачами. Наші коні були стомлені, тачанки — розхитані, кулемети — погано змащені. Але ми приймали бій, ми захоплювали нових «максимів» і «льюїсів», ми були живі. Нас гнали між Інгулом та Інгульцем, спочатку ми вернулися на схід, але потім все ж прорвалися на захід і форсували Інгул. Нас назвали бандою. Хто стає владою, той переназиває усе по-своєму.