Світ не створений

— Дійсно?

— Воно ж добре горить.

— Ті, що міцні, — так.

— Жартую. Хочу, щоб все це випили ті, хто прийде на мій похорон.

— …Чому ти мене не шукала?

— Не знаю, дитинко. Нема мені виправдання. І не буду нічого придумувати. Але дуже би хотіла, щоб ти не відрікалася від мене.

— Заспіваєш мені? Я знаю, що ти дуже гарно це робиш.

— О-хо! Подай мені гітару — на гачку он.

— Це фотографія мого тата?

— Так.

— Красивий.

— Красивий… Аби ти знала, що наші — найкрасивіші люди! У Середні віки по Європі спалили всіх красивих жінок, а це зіпсувало дітей в іспанців, італійців, німців…. Наш народ же церква не зачепила.

З-під рукавів було видно її руки — але дивні, дуже білі, в рожевих плямах де-не-де.

Ромка тільки заграла вступ, ще не проспівала й слова, як зупинилася. Інна розгублено розглянулася, почала обмацувати себе.

— Де мій браслет?

— Що?

— Браслет мій золотий, мамин, прабабин браслет, з руки пропав.

І Есмеральда поклала руки догори долонями на шаль, що була на столі.

— Ти не подумай…

— Що?..

— Я не робила цього!

Інна опустила голову й засміялася.

— Клянуся, Інночко. Я клянуся, — вона впала на коліна, а потім взялася цілувати ноги онучці. — Клянуся тобі іменем Христа!

— Просто постав браслет на стіл.

— Я клянуся…

— Просто віддай мені його!

— Повір… Я клянуся…

Інна вибігла надвір і помчала до машини. Голі ромські діти, галасуючи, бігли за нею і не наздоганяли.

— Я тобі заграю, — волала ззаду бабця. — Я тобі так заграю, як ще ніколи не грала. Я тобі так заграю, що у мене в горлі вена трісне!

…Де ж твої варення, бабцю? Де абрикосове, де малинове? Де твої плетені шарфи й капці? Де твої зауваження про голий поперек? Де твої немодні блузочки, які ти все даруєш і даруєш? Де твоя газета, яку ти підсунула зі словами: «Почитай, там цікава стаття про музику». (Так, там буде невеличка замітка про фестиваль «Сіґет», але головне, що під статтею — півшпальти про шкоду комп’ютерних ігор). Де ти, бабцю, де ти?

— Ну що, який ти звідси предмет для інсталяції візьмеш? — питав Сергій в Інни, коли вони були вже далеко за межами табору, коли вони вже гнали трасою в протилежний бік України — на схід, у Лисичанськ.

— Ніякий.

— Знаєш, що в ромів кілька імен?

— Не знаю.

— Перше — офіційне, в документи…

— І не хочу знати.

— Вже дослухай: друге — дається під час хрещення, а ще одне — кличка, тобто як свої називають.

— Ну, я знаю лиш першу частину — Есмеральда Андріївна.

— Друге — Білосніжка.

— Це в тебе расистські жартики?

— Ти ж бачила, що в неї сукня до шиї і рук не видно. Мені тут місцеві сказали, що в неї все тіло, крім голови, мармурово-біле.

— Дійсно, баба шкіру ховала. Чого так?

— Вона ж малою, ще дівчинкою, була в концтаборі в Освенцімі.