Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Пелагію знову огортає хвиля тріумфального глузування: плачте… моліться… товчіть головою об землю — ніщо вам не допоможе… не воскресите його… вже ніколи він не озброїться ні словом, ні письмом, щоб стати до бою з її святою вірою…
Ні до бою з нею самою!
Пелагія насилу стримує посмішку радості й гордості, що тиснеться їй на губи; так, тепер вона насправді перемогла… остаточно перемогла! І нехай це буде навіть — як каже Боніфацій — перемога голуба над вціленим стрілою орлом… нехай не принесе їй ніякої слави… Вона цього й не прагне. Не за славу змагалася — за Правду Божу — і ось сьогодні разом із цією Правдою перемагає! Воістину дурними та сліпими є всі оці, що, сповнені тривогою, болем і розпачем, моляться навколо неї і оплакують відхід батька… дурні, глухі та сліпі, неспроможні-бо збагнути Божу волю та Божі вироки… Їй же цілком ясно, чому Бог зсилає на них тривогу, поразки та руїну, чому позбавляє їх останньої підпори та потіхи, що її вони бачили в тому, кого називали найбільшим слугою Божим — бо не хоче Бог такого слуги… Не хоче ні його служіння, ні молитви, ні поклоніння: бо вони перекручують Правду Божу… применшують Божу силу і блюзнірствують супроти неї, зухвало твердячи, що не могла вона створити Найсвятішого Христа, але сама з ним од правіків становить єдність… Єдність? єдиносущність чи подібносущність?… Думки Пелагії плутаються і затуманюються — вона раптом одчуває втому… Єдність і множинність, єдиносущність чи подібносущність — це все сплутується одне з одним, стає незрозумілим і химерним. Але ж, коли вона не обдумує цих справ, усе їй здається таким легким, простим і зрозумілим… все, чому нині навчають Максимін і Пасхасин і уві що вже впродовж трьох поколінь незламно вірить вельможний рід Пелагіїв. Серед чільних родів Африки це вже, мабуть, останній, що так уперто, незважаючи на утиски, які раз-у-раз поновлюються, стоїть при науці Арія — на всьому Заході майже її ніхто вже не визнає, крім германських варварів. Але остання спадкоємиця роду не лише обороняється, як її батьки та діди: вона здобуває…
І знову потрібне велике зусилля, щоб придушити радість і гордість, які переповнюють її всю і намагаються вирватися на волю. Чотири роки боротьби!… Так, так, через дев’ять днів, саме у вересневі нони мине повних чотири роки, відколи могутній Флавій Боніфацій, комес Африки і комес доместиків, улюбленець і приятель вічної Августи — з першого погляду закохався в останню спадкоємицю Пелагіїв, якій було тоді сімнадцять весен. Без сумніву, просторі й багаті володіння між Гіппоном Діаритом і Тамугаді, що мали дістатися молоденькій Пелагії в посаг, відіграли не останню роль у рішенні прославленого комеса, — а все-таки насамперед велике кохання, що ним він запалав до неї, змусило його добиватися її руки. Пелагії охоче б поріднилися з приятелем і улюбленцем Августи, але поставили умову, що дитя їхнього роду, пошлюбивши визнавця нікейської науки, не буде змушене міняти віру. І побожний Боніфацій згодився. Це було її першою перемогою.
А друга?… Другу вона здобула не тільки над чоловіком, а й над батьком Африки… Коли почулася матір’ю, Боніфацій зажадав, аби його дитя, що прийде на світ, було охрещене та виховане у вірі, яку він визнає. Пелагія сказала: «Ні». Почалася боротьба. Народилася дівчинка. Батько Африки засипав прославленого комеса листами та усними суворими напученнями чи дружніми порадами. Пелагія казала: «Ні». І дівчинка була охрещена аріанським пресвітером.
— Ти зрозумієш мене?… Ти пробачиш мені? — з тугою і неспокоєм шепотів Боніфацій, дивлячись у скам’яніле обличчя батька Африки. — Я не зумів… не міг… Хай скаже тобі всезнаючий Христос, на лоні якого ти вже спочиваєш, чи міг я вчинити інакше?…
А за мить:
— Хіба ж ти сам не вчив нас словами апостола та своїми, що Христос — се Бог любові і вся віра з Церквою разом лише на вірі стоять?!… На любові, не на силі… То як же я міг силою схилити її, щоб вшанувала нашого Христа, нашу віру?… Ти, що тепер усе вже знаєш, скажи… сам скажи, чи милим було б Господу нашому небесному ловлення для нього душ страхом, насиллям, владою мужа?! Я солдат, наймудріший отче, не священник, усіх доріг мудрості Божої не збагну, не втямлю — але ж вірю, що не вшаную і не втішу Господа нашого, якщо змушу чиїсь стопи, щоб до тої, а не іншої церкви йшли, а серця змусити не зумію… І тому… лише тому…
Здригнувся. Бо тільки-но вимовив «лише тому», як зненацька ожило нерухоме мертве обличчя і, хоч не розплющилися наймудріші очі, нічого не відповіли товсті африканські губи, навіть після смерті майже молодо м’ясисті і майже пурпурові, — все ж Боніфацій виразно помітив тонку, наче значущу, а передусім глузливу посмішку в куточках губів батька Африки і, замість збліднути од потрясіння, відразу ж облився гарячою хвилею рум’янцю.