Аецій, останній римлянин

Максимін… Максимін… Невже те, про що вона зараз тут думає, одразу ж чудотворним способом здобуло видимі форми? За кілька кроків перед собою виразно бачить великі літери: «… llatio cum Maximino». Бракує перших літер, пергамент наполовину скручений, але Пелагія знає, що це повинно бути: «Collatio…» Лише тепер бачить, що в одному з кутків кімнати, де лежить покійний, панує великий безлад: книжки в кодексах, сувої у футлярах, на стержнях і напіврозкручені, якісь великі аркуші та малі густо списані таблички — це все лежить одне на одному доволі високим стосом, що його, очевидячки, ніколи було прибрати. А, можливо, не чіпали навмисне, з поваги до уподобань покійного, який — Пелагія чула про це від Боніфація — навіть в останні тижні життя хотів мати під рукою всі улюблені чи найпотрібніші книги. Погляд Пелагії з інтересом блукає безладною купою книжок: деякі заголовки одразу ж впадають у вічі: «Apollonius», «Pauli Apost…», «Contra Julianum», «Victorini Prosodia». «De tempore barbarico»… Але зацікавлене око невдовзі покидає книжки і знову затримується на смертному ложі, зауважуючи, що темний предмет дивної форми в ногах покійного — це чиясь голова, яка раз-у-раз здригається від вибухів плачу. Пелагія не знає, що ця голова належить єпископові Северіанові, і зовсім не знає пресвітера Кводвультдеуса, який стоїть навколішках трохи зліва від ложа, торкаючись низько похиленою головою зігнутого коліна Боніфація. Зате одразу пізнає старенького єпископа з Булла-Регія, що голосно молиться, — він ще у червні втік до Гіппону від вандалів. Пізнає також єпископа Калами Поссидія, — той клячить ліворуч од тіла, так що його чоло ледь торкається вже навіки застиглого плеча. Окрім цих п’яти, в кімнаті є ще один чоловік, єдиний, що молиться стоячи, — єпископ Константини Антонін. Його висока постать своєю широкою спиною затуляє частину задньої стіни кімнати, — Пелагія вгадує там принаймні два з Давидових псалмів, які покійний за одинадцять днів до смерті наказав повісити на великих аркушах над ліжком. Антонін молиться тихо, плаче теж беззвучно, — його схрещені на грудях довгі руки кидають дивну тінь на білу бороду небіжчика. Час від часу ці руки рухаються, — тоді худі, кістляві, гострі лікті відбігають чорними крилами праворуч і ліворуч од чорної нерухомої постаті, затуляючи на стінах — одне: «Miserere…», інше: — «ericordiam Tuam».