Аецій, останній римлянин

Його серце сильніше забилося: невже ж, доки він спав, вандали вдерлися до міста? Кинув на дружину питальний неспокійний погляд і раптом відчув, як кров могутньою гарячою хвилею напливає йому до голови: а може? Може прийшла лише для того, щоб бути з ним?… може, тому лише так одягнена?!… Геть забуваючи про вандалів, простяг до неї повні лякливої надії руки: гладенькі, гарної форми, міцні… Невже ж нарешті полагіднішала? Зрозуміла його? Запрагнула помиритися?!

Але одразу ж відсахнувся, приголомшений незвичайним виразом її погляду: не лагідність, не розуміння, не бажання миру — горде і зухвале глузування та дивна неспокійна радість сяяли з цих понад усе коханих чорних африканських очей, в яких Боніфацій уже роками звик бачити тільки невблаганну затятість, погордливий сум чи образу та гнів.

Надто добре її знав, щоб не зуміти одразу все збагнути. Тож сталося, о великий Боже? Кров відпливає від обличчя хвилею незрівнянно сильнішою, ніж надпливла. Боніфацій тремтячою рукою кладе знак хреста, схоплюється з постелі і, соромливо закутавши своє гарне наге тіло, біжить до широкого вікна, звідки відкривається чудовий краєвид на всю головну дільницю Гіппону Царського[74], від узбережжя аж до базиліки Восьми Мучеників.

На цей п’ятий день перед вересневими календами не припадало жодне свято; вандали, що кілька тижнів облягали місто, не зробили в мурах жодного нового пролому; час був ранній: для гуміліорів робочий, для гонестіорів[75] — пора ще не перерваного сну; на небі ні хмаринки, на морі ані хвильки — ранкове африканське сонце сліпить тисячею блискіток, катує немилосердним жаром; а все-таки — як бачить Боніфацій, — увесь Гіппон, усі до одного вибігли на вулицю, забувши про пору дня, роботу, відпочинок, спеку… Багатотисячні юрби чоловіків і жінок, старих і дітей, гонестіорів та рабів — з грізним шумом, струмками, потоками, ріками випливають звідусіль на головний форум і зливаються в одне безмірне, сумно гуркітливе море, що безпорадно б’ється сотнями посипаних порохом голів об жовтий мармур Базиліки Миру.

Сонце, здавалося, гасло, затьмарене апокаліптичною ясністю, що била з такої кількості свічок, каганців, ламп і смолоскипів, подібної якій ніколи не бачила навіть найтемніша з темних гіппонська ніч. Перед самим домом, де мешкає Боніфацій, саме проходить натовп, переважно складений із чоловіків у розцвіті сил: рибалок, ремісників, хліборобів, — майже всі плачуть і щохвилини б’ють себе у могутні груди кулаками, великими й тяжкими, як молоти… Обличчя роздряпані нігтями, вимазані болотом або ж щільно закриті разом зі всією головою… Над загальним гомоном і плачем раз-у-раз здіймається чиєсь голосне ридання або повне невимовного розпачу: «Eheu!» або ж: «Христе, Христе, змилуйся!»

Якоїсь миті Флавій Боніфацій, dux et comes Africae, гордість римської зброї, безстрашний і незламний, хоч не завше щасливий солдат, — раптом помітив, що по обох його щоках уже давно течуть великі пекучі сльози. Отож поспіхом утер очі та щоки краєм тканини, якою, встаючи з постелі, закрив свою наготу, і відвернувся од вікна, кидаючи пильний погляд на Пелагію: чи бачила?