Без крові. Така історія

— Там, унизу, стоїть автомобіль.

Потім він хотів сказати щось ще, та той стіл його неначе засліпив, я помітив, що слова застряють йому в горлі, він неначе очима пожирав його. Він поволі підійшов ближче і зробив це так, що ніхто й звуком не міг йому заперечити, навіть ми з капітаном, бо всі відчули, що чіпати його не варто, такий уже він був. Ультімо наблизився до столу і почав ледь торкатися пальцями облямівки на скатертині. Він продовжував ходити з боку в бік, оглядаючи стіл, ніби хотів його обміряти чи охопити увесь одним поглядом. Він дивно всміхався, наче знайшов щось давно загублене. Він торкався руками до всього: до тільця карафки, до краєчку тарілок, проводив пальцями по контуру кришталевих келихів, удячно торкався їхнього обідку, немовби це були його творіння, так, як робить ремісник, коли, закінчивши роботу, оглядає свої витвори чи робить останні штрихи. А людей, він їх геть не помічав, речі — ось що його полонило, ба більше, він навіть не зауважив хазяїна дому, що лежав несвідомий на долівці із закривавленим обличчям. Натомість, він ласкаво гладив кільце для серветок, а потім покотив його по столу. За мить він підійшов до найменшої дівчинки, ще зовсім маленької. Вона сиділа нерухомо, опустивши очі в тарілку, але не плакала, геть ніяк не реагувала. Ультімо підійшов і витяг з дівчачої ручки оздоблену срібну виделку. Він почав роздивлятися її від зубців до краю і назад, мов зачарований. Тепер капітану здалося, що то вже занадто, і він гучно спитав, що там з автомобілем. Здавалось, Ультімо отямився від сну. Розповів, що внизу, в гаражі, стоїть машина.