Без крові. Така історія

— Тож ви хочете знати, чи формально можна було назвати те, що зробив ваш син, «втечею»? — перепитав мене ротний хірург лікар А., коли я запитав, яка його особиста думка, чи можна за таку розгубленість розстрілювати. — Відверто кажучи, я не знаю, — відповів він, — те, що тоді сталося в горах і на Тальяменто не можна визначити виключно військовими термінами, бо, як це не смішно, з погляду будь-якої військової логіки там просто не вистачало однієї речі, яка мала б там бути, — поля бою. Кордони були розмиті, і часом єдина німецька стратегія полягала в тому, щоб сплутати італійцям карти. Траплялися випадки, які, звичайно, даруйте мій вислів, я не побоюся назвати комічними. У якийсь момент італійське командування вирішило перекинути для затримки німецького наступу війська з тилу. І було цілком імовірним, а часто так і траплялося, що італійські частини, так і не зустрівши ворога, просто його обходили і просувалися далі, і єдине, чого цим досягали, — це перестрівали цілі колони своїх, що не мали зброї взагалі й були вкрай раді відступу до Тальяменто, і можете уявити, якими бідолашні потім сипали жартами. Незважаючи на кількість цивільних, що десятками тисяч стікалися у єдиний натовп і заповнювали ті кілька доріг, по яким ще можна було йти. Тож ви питаєте мене, чи в цьому абсолютному безладі, формально кажучи, ваш син тікав чи, зовсім навпаки, — виконував наказ, згідно якого був зобов’язаний відступати. Можливо, це залежить від того, як саме він «відступав». Тобто, як він дістався Тальяменто.