Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
— Я ніколи не був у Росії, не руйнував ваші халупи і тому не міг бути злочинцем. Я начальник гарнізону Кенігсберга. Це — не Росія.
Колишньому генералові нагадували, що з липня 1941 року по вересень 1943 року, коли він командував дивізією, саме його накази завдали багато нещастя жителям Луги, Волхова, Любані та інших міст і селищ Ленінградської області. Генерал намагався виправдуватися. Але здебільшого, щоб не дратувати його, з ним просто не сперечалися. Лаш і так добре знав свої злочини.
Довідавшись про все це, калінінградці не могли сподіватися, що Лаш дасть важливі відомості про янтарну кімнату. Тим більше не можна було розраховувати на його допомогу в розшуках музейних скарбів. І все ж думка про те, що Лаш міг знати таємницю янтарної кімнати, не давала спокою Денисову та його друзям. Вони почали міркувати, як викликати Лаша на відверту розмову.
Фрідріх Паулюс, колишній командуючий шостою армією, мав великий авторитет серед багатьох німецьких генералів і офіцерів. Певно, враховуючи це, доктор Гергардт Штраус з Берліна перший висловив думку: добре було б, якби Паулюс поговорив з Лашем.
Денисов одразу ж звернувся через відповідні інстанції до Паулюса з проханням переговорити з Лашем про долю музейних цінностей, вивезених з Мінська, Києва,
Вільнюса, Ростова та інших міст Радянського Союзу, окупованих у свій час гітлерівцями. Де тепер знаходяться украдені цінності?
Генерал-фельдмаршал Паулюс жив під Москвою. Він люб'язно погодився виконати прохання, зазначивши при цьому:
— Ми, німці, несемо відповідальність за цінності, вивезені з Росії, і повинні всіляко сприяти розшукам, щоб хоч частково повернути ці скарби народу, їх творцю і господарю.
Паулюс, звичайно, добре знав: гітлерівці грабували і тягли все, що тільки можна було вивезти, не зупиняючись і перед музейними цінностями. Але він, мабуть, не уявляв собі масштабів цього пограбування. Коли фельдмаршалові розповіли про янтарну кімнату, на його обличчі відбився якийсь сумнів.
— Невже вивезли янтарну кімнату? Адже її знає весь світ, це ж подарунок нашого Фрідріха російському цареві! Важко навіть уявити собі таке! — обурювався Паулюс.
Але ось перекладач подав фельдмаршалові листи доктора Роде. Не кваплячись, уважно читав Паулюс аркуш за аркушем. Він переглянув інвентарні списки картин та інших музейних експонатів, натрапляв у листах на знайомі прізвища Кюхлера, Коха та інших людей, що. вивозили цінності з Радянського Союзу до Німеччини. Відтепер Паулюс міркував інакше.
— Мені соромно, — сказав фельдмаршал, — соромно за генералів німецької армії, які брали участь у цій ганебній справі! Я обіцяю виконати прохання і готовий негайно поговорити з генералом Лашем.
Організувати побачення було неважко, бо Бернгардт-Отто Лаш жив недалеко від фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Через деякий час у Калінінград подзвонили з Москви і повідомили, що зустріч Паулюса з Лашем відбудеться за три дні.
Лаш зустрів Паулюса, як і належало, стоячи. Два радянських офіцери, що супроводжували Паулюса, відійшли в дальній куток кімнати. Німці посідали у зручні крісла Та розмова не клеїлася. З самого початку вона набрала сухого, офіціального характеру. Спочатку Лаш обмежувався лише уривчастими відповідями на запитання про своє здоров'я, самопочуття, настрій. Потім Паулюс ввічливо, але прямо сказав Лашу про мету свого візиту:
— Я хотів спитати вас, пане генерал, що вам відомо про янтарну кімнату, вивезену з Кенігсберга?
— Нічого, екселенц, — одразу ж, мов наперед знаючи, про що його спитають, відповів Лаш. — Я, як і ви, був військовий і завжди дотримувався принципу не втручатися в політику. Вивезення янтарної кімнати — це, як я розумію, політика.
— Ви, мабуть, просто помиляєтесь, генерале, а може, не хочете помічати того, що ми з вами все своє життя або воювали, або готувалися до війни і таким чином постійно активно брали участь у політиці. Ще фон Клаузевіц, як ви пам'ятаєте, сказав, що війна є не що інше, як продовження політики.
— Я вже відповів, екселенц, що завжди був осторонь політики.
— Згадайте молодість. Хіба не ви, гер Отто Лаш, у тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році безвусим лейтенантом, у складі першої кавалерійської дивізії, кидали обози, заганяли коней, відходили на швидкому алюрі з Алленштайна, залишаючи його росіянам?
— Так, це була невдача.
— Але вас за це нагородили, як і багатьох інших. Залізним хрестом. Це — політика!
— Дрібний факт. Ви ловите бліх, пане Паулюс. Втративши під Сталінградом не обозний віз, а всю знамениту шосту армію, триста тисяч чоловік, ви одержали фельдмаршальський жезл.