Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
У своїх ранніх повістях Лев Толстой доповнив пушкінську візію сміливих козаків, що воюють за імперію, але згодом його дуже покарало власне життя, і його пізніші твори відображають нове розуміння російського експансіонізму. Оповідач у «Хаджі-Мураті» так описує становище в чеченському селі після російського набігу:
«Про ненависть до росіян ніхто не говорив. Почуття, що ними палали всі чеченці, від наймолодшого до найстаршого, було сильніше від ненависті. Це не була ненависть, оскільки вони не визнавали цих російських псів за людей, однак це була така антипатія, відраза та розгубленість у відповідь на безглузду жорстокість цих істот, що бажання знищити їх — подібне до бажання знищення щурів, отруйних павуків і вовків — було таким самим природним інстинктом, як інстинкт самозбереження» 41.
Однак не Толстой, а німецький аристократ барон Авґуст фон Гакстгаузен (August von Haxthausen), подорожуючи Росією коштом царя Миколи І, склав ніби чернетку для сприйняття іноземцями російської реальності:
«Стверджуючи, що російська політика стосовно Азії була радше мирною, ніж аґресивною, ми хотіли б арґументувати це детально. Почнемо з території, де Росія безперервно вела війну, а саме з кавказьких околиць. Кавказький гірський хребет вздовж усієї своєї лінії облямовує російські рівнини. Войовничі та зажерливі гірці завжди нападали на незахищені рівнини, грабували та спустошували сільську місцевість, а потім відходили назад безкарними до своїх безпечних гірських фортець. Було майже неможливо розпочати фронтальний наступ проти них, оскільки вони мали за собою всю Азію. Тоді Росія заволоділа Грузією. Це було важкою ношею і втягувало Росію у криваві війни із Персією і Туреччиною, і ці війни привели до російського завоювання всього регіону півдня Кавказу між Чорним і Каспійським морями» 42.
Далі Гакстгаузен додає, як оборонець царя: «Це завоювання сталося перед вступом на престол теперішнього імператора. Він мусив приймати спадщину». Гакстгаузен послідовно підтримує ідею «цивілізаційної місії» Росії і апелює до розвинутого читацького почуття міжнародного закону та порядку.
Чи ж можлива якась корекція після такого авторитету, підсиленого іншими авторитетними текстами й журналістськими висловлюваннями? Якщо вірити Анджелі Стент, Деніелу Єрґіну і Сейн Ґустафсон (Angela Stent, Daniel Yergin, Thane Gustafson), авторам «Росії 2010» (1995), то ймовірно, що ні. У розділі під назвою «Повернення великої сили» автори визнають імперську невдачу лише стосовно Афганістану; вони передбачають, що «Північний Кавказ буде кривавою раною впродовж найближчих років, поки центральний уряд у Москві залишатиметься слабким, але в подальшому майбутньому цей край, імовірно, залишиться за росіянами» 43.
Протягом цих завойовницьких війн територіальний економічний потенціал проявлявся загадковими вогнями, що спалахували вночі навколо міста Баку. Вони були спричинені газом із нафтових і газоносних полів навколо міста, і цей газ витікав і потім загорявся. Раннє усвідомлення можливості використання цих ресурсів сприяло експансії в напрямку цього гірського краю, мешканці якого, розділені між собою на релігійному та етнічному ґрунті, не становили серйозної небезпеки для імперії. Рішення щодо експансії було вельми передбачливим. На початку XX століття вся видобута російська нафта надходила з двох кавказьких колоній — Азербайджану і Чечні. В 1913 р. Російська імперія виробила 561 млн. пудів (10 млн. тонн) нафти, 4/5 якої надійшло з родовищ поблизу Баку і 1/5 з родовищ біля чеченського міста Грозний 44.
На Кавказ, «умиротворений» Єрмоловим, за царським наказом у 1837 р. був відісланий юний російський поет Лермонтов. Помилуваний 1838 p., він був заарештований знову за дуель із сином іноземного дипломата й відправлений знову на Кавказ. Імперська адміністративно-господарська система забезпечувала корисні заняття для своїх синів, які порушували царську волю. Завданням Лермонтова було допомогти у ще одному «умиротворенні».
«Герой нашого часу» (1840) був наслідком двох примусових подорожей Лермонтова до цього регіону. Завдяки цим обставинам і своїй романтичній антипатії до царської тиранії Лермонтов якоюсь мірою вийшов за межі пушкінського тлумачення поведінки росіян, хоч і залишався байдужим до проблеми завоювань. Центральними героями його повісті стали меланхолійний російський офіцер на прізвище Печорін, нещаслива жертва власних садомазохістських звичок, і його старший друг офіцер Максим Максимович, який присвятив своє життя імперії. Місцеві мешканці становлять тло, яке відзначається жадібністю і віроломством (Азамат), дурістю (старий черкеський князь) і неохайністю (Казбич). Їхні жінки, на думку Печоріна, далеко не красуні; єдиним винятком була Бела. Княжна за походженням, однак її ніколи так не називав добрий Максим Максимович. В ув’язненні її гідність і неприступність зникли дуже швидко. Оповідач зображає її як неосвічену черкеську дівчину, котра мало що не прагне бути полоненою, зґвалтованою, утримуваною для розваги її зверхнім власником Печоріним, а потім відкиненою ним. Проте риторика оповідача не заслоняє низки сумних подій, і читачі здатні дійти власних висновків щодо чеснот «героя нашого часу». Хоча багато російських читачів висловлювали скепсис, їхнє несхвалення Печоріна пояснювалося відсутністю у нього мети в житті, а не більш конкретним злочином — викраденням неповнолітньої неросійської дівчини і зруйнуванням її сім’ї. Як висловився Лермонтов, його метою було написати «історію людської душі». Його цікавила не моральність викрадення і підкорення, а місце, яке посідали в російських подіях Печорін і подібні до нього.