Фіолетові діти

— У тебе… це змалечку?

— Майже… Добре, якщо ти ще дуже малий, коли відкриваєш мережу. Коли ти старший — важче. Бо не дуже приємно відкрити в собі те, що суперечить усім тим програмам, які в тебе встигли напхати твої рідні-близькі вихователі. Таке враження, що світ розколюється на шматки і земля під ногами хитається. Найважче збагнути, де закінчується комп’ютер, а де починаєшся ти. Однієї чудової миті розумієш, що майже нічого твого у твоїй голові немає. Це трохи страшно, бо відчуваєш порожнечу, так би мовити, безодню. Це ніби маленька смерть. Але в цій безодні,— якщо дозволити, щоб вона тебе поглинула, — десь там, у темряві, є такий маленький острівець, як я його для себе назвав, «точка нуль». Коли ти повертаєшся в точку нуль, тоді зникають усі емоції, всі думки, все зникає, навіть навколишній світ. Є тільки спокій і ти сам. Тоді й відкривається новий світ — можна підключатися.

Обличчя у Кирила серйознішає. Він робиться трохи відстороненим, заглибленим у себе і тихо підсумовує:

— Мережа завжди поруч. Вона розлита, як океан, між усім, що існує… Її відчувають усі, навіть дорослі, але не дають собі згоди побачити. Вони не винні — це вони так захищаються, щоб плати не погоріли.

— То оця моя безодня, це що — страх перед мережею?

— Ну… Скоріш за все, сама ваша безодня — і є потік, або мережа, — я бачу теплі зелені очі зовсім поряд. Він, якось дуже по дорослому сумно усміхається і веде далі:

— Ви не можете довіритися їй… Чому? Боїтеся вмерти, зникнути, втратити особистість?

Я знизую плечима:

— Я… я не знаю.

— Вам доведеться пройти через той страх. Треба згадати, коли вперше з’явилася безодня. Пригадати своє дитинство. Повернутися в той час. Там і залишилися відчинені двері. Ви повинні просто згадати!

Поки ми розмовляємо, маршрутка зупиняється біля села Багатого. Ми трохи не проґавили свою зупинку. Нам треба мерщій виходити, і ми швиденько протискуємося між людьми, яких набилося в автобус вже доволі багато. Якась тітонька чіпляється за мене своєю сумкою, що висить у неї через плече наче навмисно, щоб штовхати недолугих пасажирів типу мене. Я сіпаюся та кажу водію, що ще не всі вийшли і щоб він почекав. Водій невдоволено лається. Кирило виходить першим і допомагає мені — витягує з маршрутки у вогкий, туманний, непривітний зовнішній світ.

Ми йдемо по слизькій від грязюки дорозі. Навкруги панує похмура, немов писана з готичних полотен, картина: чорніють голі поля, привидами сіріють обійняті серпанком туману голі дерева, а на дротах повсідалися цілі армії вороння, які від нашого наближення групками злітають із насиджених місць лише для того, щоб за мить всістися знову. Вдалині засохлою краплинкою крові червоніє будинок Верболаза. Навпроти — видніються білуваті кам’яні хрести покинутого кладовища в коричнево-сірих чагарниках.

У цій тужній атмосфері мимоволі знову починаєш думати про смерть. І мені спадає на гадку, що природа мого страху смерті — у страху втрати. Безповоротної, фатальної. Втрати, яку ніколи не можна нічим компенсувати. Мабуть, саме цього я боюся: що безодня відбере в мене все, що ще лишилося. Ті поодинокі куточки щастя, милого затишку, у яких я ще можу сховатися від ворожого зовнішнього світу.