Фіолетові діти

Волю — нескінченну, безграничну, всеохопну, у якій потонула, розчинилася віковічна туга за всемогутністю.

Я ширша від світів.

Вище (?)

Далі (?)

Зірок, що в небі.

Лечу крізь безодню.

Крізь темряву…

Раптом — думка, як яскрава іскра: це ж так просто!

Треба тільки злитися з безоднею, яка мене так лякала. Де ти, безодне? Де ти, космічний холод? Де ти, смерте? Йдіть до мене!

Я приймаю вас… Я поринаю у вас… Я роблюся вами…

Я ширша від світів.

Вище (?)

Далі (?)

Зірок, що в небі.

Що може зі мною статися?

Я є. Була. І буду. Завжди.

Я океан, що з’єднує все у цьому світі.

…Розплющую очі. Лежу в ліжку. Плече туго перев’язане. До правої руки прилаштована голка з капельницею. Озираюся. Біля мене на стільці, поклавши голову на руки, що лежать на тумбочці, спить Кирило. Дивлюся на його спокійне лице, на пасмо волосся, що впало на очі, і мені стає тепло та затишно.

Світ і справді змінився…

Але хто сказав, що це безнадійно погано?