Фіолетові діти
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-966-424-134-9
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Фіолетові діти». Краткое содержание книги:
— А ще чим займається організація Ай-Ес?
— Я не можу сказати, — хрипить Іван Григорович.
— То чим? — свердлить його поглядом Кирило.
Верболаз схлипує:
— Я не можу…
— Ну?
— Не можу… — продовжує скимліти Верболаз, і з‑під окулярів починають бігти сльози, він знову схлипує і повторює:
— Я не можу… Вони сказали, що заберуть Майю…
— Не треба… — не витримую я, бо це нагадує мені допит, — не треба, Кириле…
Він мовчки озирається на мене, а потім задумливо закушує губу і знову повертається до Верболаза:
— А Олена Геннадіївна? Що з нею сталося?
— Ну, це просто, — знімає окуляри, витягує з кишені носовичок та протирає очі Верболаз. — Їй злили інформацію про Арсенія… І вона не витримала.
— Хто злив?
— От цього я вже не знаю, юначе, — відповідає Іван Григорович і одягає окуляри.
Кирило відкидається на спинку крісла і повертається до мене:
— Здається, все?
Я киваю.
— Я буду рахувати від п’яти, у зворотному порядку. Коли дорахую, ви повернетеся до звичайного стану… І забудете все, що тут відбувалося. П’ять, чотири… Три, два… Один.
— Іване Григоровичу, — невинно каже Кирило, — я хотів у вас попросити книгу з сугестології, яку ви написали…
— Якщо це вас цікавить, юначе, — звичайним голосом, немовби нічого не сталося, відповідає Верболаз. — Кх‑кх, я з радістю вам допоможу. У вашому віці читати такі речі — це дуже похвально, прошу до полиці з книжками…
Похвально? Бачили б ви себе, Іване Григоровичу, хвилину назад…
Верболаз проводжає нас до хвіртки, і Кирило його розпитує про піраміду, професор радісно розповідає:
— Це унікальна річ для заряджання силою, вона випромінює цю силу навіть на відстані…
— А скажіть, — продовжує запитувати з допитливістю юного піонера Кирило, — раніше, за радянської влади, за такі речі, якими ви зараз займаєтеся, по голівці не гладили, правда?
— Так, кх‑кх, звісно, не гладили, юначе, хи-хи, — Верболаз посміюється.
— І подейкують, за вами стежили відповідні органи і ви неодноразово уникли арешту…
— Кх‑кх… У мене в будинку навіть було два виходи. Так! Два. Про всяк випадок, — Верболаз знову хихоче. — Мене не так просто було впіймати. Зовсім не просто…
Я придивляюсь до нього: спортивні штани на колінах провисають, затертий ватяник, жовті руки, що трусяться. Наразі у нього немає двох виходів… Здається, немає навіть одного… Жалюгідний, заляканий старий… Як усе гидотно в цьому світі…
Я проковтую клубок у горлі та смикаю за рукав Кирила.
— До побачення, Іване Григоровичу… — каже він.
Мене не полишає відчуття, що розбите скло досі летить на мене. Друзки зробилися зовсім дрібними, більше схожими на пил. І від цих друзок та скляного пилу мої руки і все тіло покриваються кривавими саднами…
Як боляче… Як страшно усвідомлювати, що ти — просто бездумний пішак у чужій грі. Що тебе використовували. І що з твоєї вини загинула людина. І що весь світ пронизаний брехнею і страхом…
І що ти під прицілом невідомого гігантського бездушного механізму, який налічує тисячі людей і який, можливо, десятиліттями відшліфовував методи боротьби за владу.
Я мовчки плетуся за Кирилом. І що далі ми від будинку Верболаза, то огиднішим робиться мій стан. Слизька грязюка під ногами. Чорні поля. Сірі привиди дерев. Вороння на дротах. Злітає. Сідає. Кар! Кар!
Я хапаю ротом вологе повітря. Відчуття своєї нікчемності стає незносним. Я не можу більше йти далі й зупиняюся. Торкаюся рукою стовпа при дорозі. Мені бракне повітря.
Гидко.
Мерзотно.
Неможливо.
Цього вже просто не можна витерпіти…
І я сідаю просто на вологу сіро-коричневу траву біля стовпа. Затуляю руками обличчя. Я хочу, щоб світ зник. Зник! Розчинився! І я розчинилася разом із ним…
За деякий час відчуваю, що Кирило сідає поряд. Мовчки обнімає мене за плече і притуляє мою голову до себе. Я не можу більше стримувати рясних сліз і реву, розмазуючи їх по його шершавій куртці. А він гладить моє волосся і шепоче щось нерозбірливо-втішне.
— Що я наробила… — схлипую, — я ж винна в її смерті…
— Заспокойтеся… Ви ні в чому не винні…— шепоче мені на вухо Кирило. — Знаєте, що сказала Ангеліна? Вона сказала, що ви дуже важливі… Щоб ми вас берегли. Бо саме від вас залежатиме остаточний результат битви…
— Я не хочу… Не хочу ні з ким воювати… — витираю рукою носа. І вперше остаточно усвідомлюю, що дороги назад немає… І що битва, про яку каже Кирило, обов’язково настане. Бо ми прокляті та відторгнуті — приречені на переслідування і боротьбу. Нова порція сліз знову виливається з мене на груди Кирила.