Гадючник. Дорога в нікуди

Я передчував цю зраду, але з утоми, з лінощів мені не хотілося думати про неї. Від першої нашої зустрічі мені стало ясно, що в такого нікчеми, в такого раба тільки страх у животі, а в його матері ще живе в пам'яті судове переслідування, от вона й порадила йому домовитися з моєю родиною і продати таємницю якнайдорожче. Я дивився на карк цього дурня. Він сидів затиснутий між цих двох солідних, певних себе чоловіків. Один із них Альфред, щира душа, думає тільки про свою користь, далі свого носа нічого не бачить (а втім, для нього так ліпше), а другий, мій любий синок Юбер, маючи і довгі руки, і великі ікла, поводиться з людьми круто і владно — риса, успадкована від мене. Робер здається зовсім безпорадним проти нього. Я стежив за ними з-поза колон, як іноді стежиш за павуком і мухою, заздалегідь поклавши собі розчавити і муху, і павука. Робер дедалі нижче хнюпив голову. Певне, він спочатку був заявив: «Навпіл…» Йому здавалося, сила за ним. Але вони миттю розкусили цього бовдура, він видав себе з головою і тепер уже ніяк не міг водити на шворці інших. Тільки я, невидимий свідок цієї боротьби, знав, яка то вона марна і даремна, і почував себе всемогутнім божеством; і я сміявся, ладний розчавити цих нікчемних кузьок своєю всесильною рукою, розплющити під своєю п'ятою цих сплетених гадюк.

Не збігло й десяти хвилин, а Робер уже не смів і писнути. Юбер говорив без угаву, певне, давав накази, а той з усім погоджувався, дрібно киваючи головою, і так горбився, що спина його стала геть кругла. Альфред, вивернувшись па плетеному стільці, погойдувався, заклавши ногу на ногу, і захиляв голову, — мені видно було, ніби вивернуту, його масну, смагляву, лискучу пику, облямовану чорним заростом.