Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Я вийняв з гаманця один цекін і хочу дати йому, а він на це:
— Мало! Треба два, — і жадібним оком позирнув на гаманець.
Я мусив дати йому й другий. Він одразу дуже швидко побіг до малих човнів — каяками вони називають їх, пошварготів по-турецьки щось з веслярем і киває мені, щоб я йшов. Човен підплив до берега, ми посідали в нього і попливли до галер. Біля першої галери Йован почав гукати. На його поклик вийшов якийсь здоровенний турок з суворим поглядом, чорний, як негр; за поясом у нього стриміли ножі й пістолети, а при боці висіла широка крива шабля.
Вони розмовляли про щось між собою, а я, не розуміючи їх мови, дивився тим часом на галеру і на нещасних невільників біля весел. Кожний з них був голий, по пояс і прикутий ланцюгом до корабля. Бідолахи сиділи мовчки, понуривши голову, дивилися перед собою, як натомлена худобина, коли їй після роботи дозволяють відпочити і не ляскають над нею батогом. В одних — голови були зовсім побриті. Це — злочинці, яких засуджено на все життя на галери до весла. інші були лише пострижені. Це — бранці-християни. Мого батька між ними не було, але я бачив тільки один бік галери, а на другому було стільки ж інших гребців, яких звідси не видно.
Нарешті, старший турок дозволив нам піднятись на галеру. Ми підпливли так близько, що наш човен аж стукнувся об борт корабля. Тоді нам спустили драбинку, щоб по ній дістатися на палубу. Лізу я ото по драбинці і дивлюся вгору перед собою, коли бачу посередині високий поміст, а на ньому якийсь чоловік з великою бородою, в нужденному, поганому одязі, щось теше сокирою. Коли я був уже на останньому щаблі драбини, цей чоловік, якого я досі міг бачити лише збоку, раптом повернувся до мене обличчям. О боже! То був мій тато! Я скрикнув і мало не впав у море.
Я скочив з драбинки на палубу корабля і, хоч відчував, що Йован, який ішов позаду, схопив мене за свитку і намагався задержати, кинувся, як стріла, на поміст до батька і, обіймаючи його за коліна, голосно заплакав:
— Тату! Тату!
Батько здригнувся і випустив сокиру з рук. Стояв німий, наче скам'янілий. Дивився на мене широко розкритими очима, які від раптового здивування були ніби мертві й скляні, ворушив устами, мовби щось хотів сказати і не міг: лише ковтав повітря і важко дихав. Я почав цілувати йому руки.
— Це я, Ганусь, це я, тату! — кажу йому. — Чи ти впізнав мене?
У батька сльози потекли з очей. Ці сльози, мабуть, вивели його з отупіння: він обняв мене обома руками за голову і прошепотів:
— Свята діво! Це ж ти, Гануську! Це ж ти, тут… ось тут?
і раптом з великим страхом в очах додав:
— Дитино нещасна, то й тебе взяли?
— Не взяли мене, тату, — кажу, — я сам прийшов сюди! Я вільний; прийшов, щоб забрати тебе звідси!
Тільки-но я сказав ці слова, як старший турок схопив мене за плечі і, з великою злістю щось крикнувши, кинув на палубу. Йован одразу схопив мене за руку і потяг за собою.
— Йди, йди звідси! — говорив він мені.— На другій галері сам паша, зараз він і сюди прибуде. Хай аллах боронить, щоб він застав, нас тут!
Я не встиг нічого сказати, як він уже штовхнув мене на драбинку, а суворий турецький ага з мечем у руці кричав, щоб ми забиралися геть з корабля, поки живі й цілі. Ми вскочили в човен і швидко допливли до берега. Тут я ледве опам’ятався і кажу скоріш до себе, ніж до Йован а, який стояв біля мене:
— Дякувати богові, мій батько не з тих засуджених, що веслами загрібають, а лише теслярством займається!
— У цьому якраз і нещастя, — відповідає Йован, — велике нещастя! Бо коли б він був біля весла, тоді б його за малі гроші можна було визволити. Але він знає теслярське ремесло. Значить, за нього вимагатимуть силу золота, а може, й зовсім не візьмуть викупу: корабельних майстрів наші дуже цінять.
Я згадав, як батько переказував через отця Бенігнуса, що за нього жадають п’ятсот твердих талярів викупу, та й кажу:
— Боже милосердний, значить мій батько мусить смерті чекати, бо тільки вона його викупить з цієї земної муки.
— Аллах великий, — відповідає Йован, — батька не можна викупити, але добрих людей можна підкупити. Нехай твій батько втече.
— Як же він утече, коли це — плаваюча фортеця? Йоване, що маю, оддам вам, але, ради бога, порадьте, що робити!
— А що ж у тебе є? Що ти можеш дати?
— Дам двадцять дукатів тому азі, що є головним вартовим над невільниками, а п’ять дукатів вам за ласку, яку ви мені зробите!
Йован стояїв деякий час ніби замислившись, але мені здавалося, що він лише вдає, що замислився, а потім сказав:
— Це важко, дуже важко буде! З кимось іншим я навіть говорити не схотів би, бо це оправа небезпечна і загрожує смертю, але для такого чесного сина, як ти, з радістю зроблю все, що буде в моїй силі і на що спроможний мій розум. Давай же гроші!