Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Белз
Ціле життя хотіла потрапити в Белз, але мені казали, що треба їхати електричкою Львів—Сокаль, а вона у незручний час, і їхати треба довго-довго. Для багатьох моїх знайомих існують тільки ті галицькі міста, куди їздять масово поляки на вихідні. Олесько, Підгірці, Жовква, Золочів, де можна і в ресторан піти, а ще ліпше їхати з групою. А мені це не підходить, хоч я там теж встигла побувати у свій дикунський спосіб. І тому писати про ці міста не хочу. Бо про них є кому писати.
Василь Ґабор зізнався, що у 80-ті він хотів влаштуватися на роботу в журнал «Літопис Червоної Калини», і щоб випробувати його, Роман Федорів послав його у Белз. Дав йому два тижні на те, щоб написати про це містечко. І Василь написав дуже гарно.
На автостанції номер 2 я дізналася, що до Белза їздять автобуси. У Лани Перлулайнен була відпустка, і ми вирішили поїхати туди. О 12.00. Але потрапили на середу, коли того рейсу нема. І ми вирішили поїхати в Червоноград, а звідти спробувати дістатись. До Червонограда, колишнього Кристинополя, ми їхати півтори години. На автовокзалі цього шахтарського міста панував хаос. Там було штук 10-ть кас на різні напрямки. Оскільки поруч був базар і базарний день, то людей була сила-силенна, і всі якісь не зовсім адекватні. Повно бомжів, нахабних бабусь, вагітних циганок, бруд, сміття, огидні будки й лотки з пиріжками. Таке відчуття, що Червоноград застряг у 80-х роках, коли автобуси бралися обов’язково штурмом. Ми заледве знайшли потрібну касу. Виявилося, що квитки з місцями. Я ще розумію, коли то порядний автобус і їде довго, але такого страшного автобуса я вже давно не бачила. Місць було десь п’ятнадцять. Нас зігнали, бо ми сіли не на свої місця, а потім нам довелося самим зганяти теж жіночок з кошиками. Людей напхалося повно. Водій поскандалив з якоюсь жінкою, яка хотіла його перехитрувати й сказала, що згубила квиток. Водії дуже такого не люблять. Він заявив, що якби та старша кобіта попросилася, він би її повіз задурно, а так нізащо. Їхати було жахливо, по якійсь ґрунтовій дорозі, по пилюці. Я не снобка, просто моє дитинство, юність і молодість проминули на таких автостанціях в таких автобусах, і я страшенно не хочу повертатися в минуле. Мені вже й перехотілося їхати в той Белз, тим більше вертатися знову через Червоноград. Але що вдієш.
Зате доля подарувала нам Белз, який перевершив усі мої уявлення. Те, що я читала в Інтернеті про це місто, було нудне, невиразне і неповне. Нечасто сюди приїжджають мандрівники, які намагаються глибоко вдихнути атмосферу міста, щоб розмістити його на карті своєї свідомості, якщо воно зачепить.
Ми висіли на кінцевій зупинці, що вважалася автостанцією, навіть було віконечко, але ті часи, коли в Белзі працювала каса, вже минули. Зате була крихітна крамничка, де торгував молодий чоловік. Він нам і сказав, коли буде автобус до Львова. Ми мали три години часу. Взагалі то була трохи похмура площа чи пустир на околиці, поруч стара лікарня і дивна якась вежа, оточена парканом. Шестикутна й відреставрована. Мабуть, її відчиняли, коли прибували екскурсанти з Польщі чи зі Львова. Ми на неї не очікували, зрештою, не дуже читали наперед, що можна подивитись у Белзі, бо всього там багато. На вежі був герб — дівчина верхи на ведмеді, й дата: 1606 рік. То була родинна усипальниця хорунжого Белзького Андрія Снопковського. Так що то був не пустир, а дуже давній цвинтар, бо Белз має вже тисячу років. І в Жільбера де Ланнуа, бургундського лицаря, є запис, що у 1421 році він навідав тут сестру Владислава Ягайла, княгиню, і мешкав у готелі. На той час в Белзі вже були домініканці, і руїни їхнього костелу ми побачимо пізніше. Звісно, Ланнуа мусив навідати єдиновірців. Збирався він далеко, на схід, і мусив запастися всілякими паперами, щоб перетинати кордони. Яґайло був дуже впливовим чоловіком, добре, що ці двоє вояків порозумілися.
Белз завжди мав складну долю, особливо під час Другої світової, коли врешті його віддали совітам. Якби Белз був у Польщі, я б його не побачила. Але якби Белз був у Польщі, то виглядав би цілком інакше. Принаймні кляштор домініканок, який виник пізніше, не стояв би у руїнах. Дзвіницю пізніших часів XVIII ст., здається, вкривало старе риштування. Я трохи полізла на три яруси, щоб роздивитись, але старі дерева не давали змоги побачити увесь Белз. Мої уявлення про його конфігурацію дуже приблизні, і нехай це буде таємниця — та частина, яку я не бачила.