Непрохані

Фішер вивів мене з веранди кафе і повів на Першу вулицю. Зо два квартали ми йшли просто на північ, потім звернули праворуч, ліворуч, і знову, і знову.

— Як я казав, убивством Андерсонів я зацікавився через нерухомість, — на ходу розповідав Фішер. — Через клієнта, власне. Звати його Джозеф Кренфілд. Чув про такого?

— Ні. Чого б це?

— Не дивно. Це такий собі патріарх бізнесу. Височенний, під два метри, і в свої майже вісімдесят і досі дужий. Почав працювати тринадцятилітнім — ну знаєш, отой тип людей, що вже в підгузках починають повзати, розносячи газети. Інколи дивуєшся — як люди взагалі примудряються отак робити, зразу бачити шанс і хапатися за нього зубами?

Так, я знав таких — людей, що одразу беруть будь-яку справу у свої руки. Але якось ніколи про них не замислювався.

— Ага.

— У п’ятдесяті він скуповував і перепродував збанкрутілі мануфактури в Новій Англії. Коли міжнародний ринок зробив ту справу нерентабельною, він узявся до роздрібної торгівлі та франшиз, щоб тримати фінансовий рівень. Звідти перейшов на нерухомість, став партнером в одному з перших великих торгівельних центрів у Іллінойсі. Він, звісно, не завжди перемагав, але вмів спинатися на ноги і йти далі.

— Американський герой, — прокоментував я. — Всюди мали би бути йому пам’ятники.

Ґері кивнув.

— Типу того. Загалом він, мабуть, найсамовпевненіший покидьок з усіх, що колись дихали повітрям цього світу. Я з ним познайомився, коли тільки-но випустився з юридичного. Мене послали з фірми до його офісу, дати консультацію з якоїсь там дрібниці. Я страшенно боявся. Двадцять три роки, я працюю на славетну компанію. Як провалю цей обряд посвяти, то все, можна на мені ставити хреста. Тож я надягнув найкращий костюм і взяв новенький дипломат, і йшов на ту зустріч як на подію, що визначить подальше життя. В животі й кишківнику, скажу тобі, у мене було порожнісінько.