Непрохані

Розділ 20

Я рушив на той бік вулиці, заледве звернувши увагу на вантажівку, що просвистіла повз. Діставшись тротуару, я розвернувся на південь і звірив побачене з другим фото. Так, це був той самий краєвид.

— Так, — кивнув Фішер, підходячи до мене. — Я стояв якраз на сусідньому розі.

Я підійшов до вітрини і спробував зазирнути всередину, але картонки було приладнано на совість. Далі спробував штовхнути двері — не піддалися. Двері були великі, важкі, оздоблені заклепками з усіх боків і щільно прилягали до лутки. Численні прошарки фарби додавали їм неприступності. Придивившись до клямки, я побачив, що коло замкової щілини є скабки блискучого металу. Ці двері нещодавно відчиняли.

Відступивши на кілька кроків, я знову роззирнувся навсібіч. Двері були чудово видимі з відстані у двадцять п’ять метрів з будь-якої точки навколо. Загалом будівля мала грубо-монументальний вигляд, властивий спорудам початку століття, які ніби обіцяли простояти отак солідно і надійно цілу вічність. Кожен поверх мав по три великі вікна. На другому й третьому скло частково побили, і натомість у вікна було вставлено картонні щити. На четвертому поверсі шибка вціліла, і в ній відбивалися хмари — тобто світло всередині не горіло. На вершечку водостічної труби праворуч було видно уламки скла й росло невеличке деревце.

Відірвавшись від споглядання височини, я помітив, що кримінальні елементи біля кав’ярні наче нами зацікавились. Я рушив до них, Фішер — за мною.

Обидва чоловіки були вбрані у поношені кофти з каптурами, брудні сині джинси — і дуже нові кросівки. Риси облич були начебто різні, проте самі обличчя чомусь здавалися цілком ідентичними. Обшарпаний металевий столик, за яким вони сиділи, був порожній. Один з чоловіків ліниво мені всміхнувся.

— Чую запах, — мовив він. — Чуєш запах?

— Запахло смаженим, — кивнув другий.

— Старий жарт, — прокоментував я. — Середньовічний прямо. То ви одне одного нанюхали, бо особисто мені аж сюди тхне. Як піде дощ, постійте трохи надворі.

Посмішка першого згасла.

— Шо тобі треба?

— Отой будинок, біля якого я зупинявся. Що ви про нього знаєте? Хтось заходив у нього, виходив звідти?

Вони захитали головами, ніби хтось одночасно смикнув за нитки.

— Ага, — кивнув я. — Хріна лисого ви знаєте. Ви, бачу, нетутешні. Мабуть, щойно з Парижа за студентським обміном. Прилетіли й одразу в кав’ярню, круасаном похрумтіти з багетами. Правильно я зрозумів?

Обидва насуплено дивилися на мене. Я зобразив байдужу посмішку і відвернувся перший. Витяг з кишені папірець, написав на ньому номер.

— Подзвоніть мені, як схочете заробити.

Ще раз глянувши в їхні тупі червонуваті очі, я рушив назад до будівлі. Варто було пошукати чорний хід.

— І що, таке працює? — спитав Фішер, нагнавши мене. Він, здається, відчув чимале полегшення, коли ми відійшли подалі від кафе. — Отака агресія від самого початку?