Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Я міряв кроками кабінет, розмірковуючи над подіями останніх годин, коли Гонзик Тужима і Лоубал доповіли мені про нових відвідувачів.
Прийшов мій давній знайомий старший лейтенант Скала. Він привів із собою Бедржиха Фієдлера.
Скала був досвідченим криміналістом і веселим хлопцем. Цього разу він мав похмурий вигляд — був незадоволений Бедржихом Фієдлером.
— Вибачайте, що ми так пізно, — почав він. — В цьому винен пан Фієдлер. І де це ви бігали? — звернувся Скала до нього. — Вас же попередили, щоб ви сиділи вдома. Невже ми маємо піклуватися про долю вашого сина більше, ніж ви?
Бедржих Фієдлер зніяковіло мовчав.
— … У мене… було багато роботи, — вимовив він нарешті.
Потім окинув поглядом Скалу, мене і всю кімнату. Стеля в кабінеті була занадто високою, щоб підводити на неї очі, і Бедржих Фієдлер вирішив, що найкраще — втупитись у підлогу.
— Сьогодні ж субота…
Це була незвичайна людина. Глянувши на Бедржиха Фієдлера, я був вимушений визнати, що Карличек описав його досить точно, зумівши навіть зазирнути в його «зморщену» душу. Щодо «заокругленості» Карличек дещо перебільшив — він намалював його портрет як карикатурист.
Бедржих Фієдлер був невисокий чоловічок, але пригніченість і страх робили його ще нижчим. Здавалося, він ні за що в світі не наважився б випростатися на весь свій зріст. З першого ж погляду ця затуркана істота з густим, але вже сивим волоссям викликала співчуття.
Я запропонував йому сісти, і, коли він попрямував до стільця, мені кинулась у вічі його хода: рухався м'якими, обережними кроками, немов котився на невидимих коліщатах, а увесь його тулуб, плечі, руки й голова залишалися нерухомими. Немов плив за течією ріки. Потім таким же неприродним рухом підвів на мене свої карі, досить красиві округлені очі. В них світилася полохлива надія на те, що я заступлюся за нього перед Скалою, якого він примусив так довго розшукувати себе. А обличчя у Скали було й справді суворим.
— Я сказав пану Фієдлеру, — кинув він, — що знахідка мотоцикла — це вже успіх, але він залишився байдужим до мого повідомлення.
Звичайно, Скала гнівався не лише на Бедржиха Фієдлера. Адже цей так званий «успіх» не додавав нічого до таємниці зникнення Арнольда, а, навпаки, ще більше заплутував справу.
— Я боюся, щоб з ним не трапилось чогось гіршого, — сказав Бедржих Фієдлер плаксивим голосом.
Скала роздратовано стенув плечима.
— Пане Фієдлер, — спокійно промовив я. — Коли б стався якийсь нещасний випадок, нам би про нього вже було відомо. А потім, які у вас є підстави гадати, що з сином щось трапилось. Може, він просто загуляв з товаришами?
Бедржих Фієдлер трохи помовчав, усвідомлюючи зміст мого запитання, а потім відповів:
— Ось уже кілька років я не маю спокою через нього. Ми про це вже говорили з паном… — він кинув короткий несміливий погляд на Скалу. — Хлопець зовсім відбився від рук. Треба було його краще виховувати, але відсутність матері, самі знаєте… А я любив його, все пробачав. Потім кинувся, та вже було пізно. Вихователь з мене виявився нікудишній. Ніде правди діти.
— Пане Фієдлер, ви не прищеплювали йому помилкових уявлень про життя на Заході? Можливо, навіть мимоволі. Ви ж дома розмовляли з ним по-англійськи. Хлопець, напевно, розпитував у вас про свою матір. Ваше життя досить багате на різні події і, безумовно, цікавило його, а ви, очевидно, розповідали сину про себе…
Бедржих Фієдлер похилив голову.
— Помилкові уявлення? — повторив він. — Навіть гірше… Я аж здивувався, коли якось заговорив з ним про це… Я добре розумію сучасне життя, однак часто згадував і минуле, не усвідомлюючи того, що… — він урвав розповідь, шукаючи потрібне слово, — … що цим я псую Арнольда, підрубую коріння… — Бедржих Фієдлер жалібно поморщився. — Я робив це ненавмисне. У мене таке минуле, що про нього мимоволі згадуєш. Я був у Англії в роки війни, але з цією країною в мене пов'язане все — найбільше щастя і найважче горе… — На обличчі старого з'явився вираз сентиментальності. — Арнольд, наша дитина… щоразу нагадував мені про ті дні. Хіба в цьому є щось дивне?.. Він був для мене уособленням минулого. Його мати залишилася там назавжди… Я говорив йому про неї… Хіба я міг не робити цього? Розповідав йому, що вона була красивою, культурною жінкою, гідною поваги. Описував наше життя з нею і, можливо, справді пробуджував цим якісь почуття або, як ви кажете, «помилкові уявлення», бажання потрапити до Англії і, при нагоді, залишитися там. Ви ж знаєте, що…