Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

— Дача в мене вже давно, — спокійно відповів він. — Ще з сорок п'ятого року. Я купив її майже задарма. Трохи грошей привіз з Англії, решту заробив тут на німецьких фотоапаратах. Американці полювали за ними, немов навіжеиі, а я вмів діставати їх. Ця дача спершу належала єврейському торговцеві, потім у неї переселився якийсь німецький спекулянт. Згодом він утік, і народна влада продала дачу мені, тому що її довоєнний власник загинув разом із своєю родиною в Освєнцімі. Я дбав про те, щоб Арнольд бував частіше на свіжому повітрі. Він у мене хлопець непокірний, дуже часто бешкетував, і жодна вихователька не могла утриматись біля нього…

— Ви завжди виконували його бажання й примхи?

— Так. Ні в чому не відмовляв.

— А він з роками ставав усе гіршим.

— Звичайно. І в цьому я винен сам.

— Ви не обмежували його у фінансовому відношенні?

— Я йшов на все, аби лише він…

— Розумію. Він ніколи не заощадив би грошей на мотоцикл сам?

Бедржихові Фієдлеру було важко говорити про це. З хвилину тривала мовчанка.

— Спочатку у нього був велосипед, потім веломото… Йому ще не минуло вісімнадцяти, і він не міг одержати прав на водіння.

— Тому певний час їздив на своїй «Яві» без прав?

— Їздив, — підтвердив Фієдлер.

— А дачу повністю прибрав до своїх рук та витурив вас звідти?

— Він не терпів моєї присутності там. Хоч це мені не заважало, адже я…

— Ви фінансували всі його витрати?

— Дещо він і сам заробляв у фотоательє, — відповів Фієдлер, не приховуючи свого занепокоєння цим допитом.

— Якщо висловлюватись точніше, пане Фієдлер, йому дещо виплачували. Чи не так?

— Ваша правда, — безпомічно хитнув головою він.

— Як ви гадаєте: синові вистачало цього мізерного заробітку і вашої фінансової допомоги на те життя, яке він вів?

Брови Фієдлера поповзли вгору, а в очах майнув острах. Кутики тремтячих губ заокруглились, і коли він, нарешті, вичавив слово, я визнав правоту Карличкової теорії про героїзм боягузів.

— Ні! — кинув він рішуче. — Йому не могло вистачати цих грошей. Я помічав, що він живе на широку ногу: купив собі дорогий золотий годинник. Одного разу я побачив у нього золоту шпильку з діамантом — нібито подарунок якоїсь жінки. Іншого разу він прийшов додому в дорогому костюмі, згодом приніс шкіряну спецівку мотоцикліста. Коли я запитував, за які гроші все це купується, він лише посміхався. Тому я весь час і боявся, що все це може закінчитись трагічно. Він любив фотосправу і купив собі дорогу камеру, але нею користувався тільки тоді, коли в нього був настрій. Більшість часу вона припадала пилом. Коли знайдете його, пане, — Фієдлер простяг перед собою руки, — то покарайте шибеника. Йому вже вісімнадцять, легенька кара не завадить хлопцеві, а, навпаки, піде на користь, бо в мене вже сил не вистачає… Нехай він зрозуміє, що передчасно одержав від життя більше, ніж заслужив…