Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
— Ваш син мав доступ до цих записів?
— Так, і до моєї особистої кореспонденції теж. Я зберігаю всі листи в шухляді стола.
— А з громадянином Яндерою, який допоміг вам виїхати до Англії у тридцять дев'ятому, ви ще підгримуєте зв'язки?
Фієдлер підвів на мене здивований погляд.
— Він не допомагав мені. Я вже про це говорив. Відтоді я з ним не бачився і навіть нічого не чув про нього.
— Ви згадали його ім'я заради власної безпеки?
— Я… власне кажучи, так, але… Знаєте, у мене в думках такий хаос… Той пан в окулярах розпитував мене про нього, та, повірте мені, я нічого не знаю про Яндеру. Просто розповідав про своє минуле і назвав його прізвище, йшлося про те, що мене заздалегідь повідомили про напад на нашу республіку, і тоді виникло питання, хто саме повідомив…
— Ваша втеча до Англії була вчинком, гідним подиву.
— Я тікав не до Англії, — втомлено мовив Фієдлер, — я тікав абикуди. У мене була одна мета — втекти. Це була важка подорож. Я не раз думав, що помру з голоду, що мене доконає втома і відчай… Як я витримав усе — навіть не знаю. Мене взяли на корабель палубним матросом…
Як правило, люди вдаються до антидержавної діяльності не через свої ідейні переконання, а заради власного зиску. В цьому відношенні Бедржих Фієдлер був незвичайним винятком. Проте я ніяк не міг запідозрити його сина Арнольда в тому, що він почав займатися цією справою з ідейних чи якихось інших внутрішніх переконань. Про це свідчила навіть його фотографія.
— З якого часу у вас ця дача, пане Фієдлер? — запитав я.
— Дача в мене вже давно, — спокійно відповів він. — Ще з сорок п'ятого року. Я купив її майже задарма. Трохи грошей привіз з Англії, решту заробив тут на німецьких фотоапаратах. Американці полювали за ними, немов навіжеиі, а я вмів діставати їх. Ця дача спершу належала єврейському торговцеві, потім у неї переселився якийсь німецький спекулянт. Згодом він утік, і народна влада продала дачу мені, тому що її довоєнний власник загинув разом із своєю родиною в Освєнцімі. Я дбав про те, щоб Арнольд бував частіше на свіжому повітрі. Він у мене хлопець непокірний, дуже часто бешкетував, і жодна вихователька не могла утриматись біля нього…
— Ви завжди виконували його бажання й примхи?
— Так. Ні в чому не відмовляв.
— А він з роками ставав усе гіршим.
— Звичайно. І в цьому я винен сам.
— Ви не обмежували його у фінансовому відношенні?
— Я йшов на все, аби лише він…
— Розумію. Він ніколи не заощадив би грошей на мотоцикл сам?
Бедржихові Фієдлеру було важко говорити про це. З хвилину тривала мовчанка.
— Спочатку у нього був велосипед, потім веломото… Йому ще не минуло вісімнадцяти, і він не міг одержати прав на водіння.
— Тому певний час їздив на своїй «Яві» без прав?
— Їздив, — підтвердив Фієдлер.
— А дачу повністю прибрав до своїх рук та витурив вас звідти?
— Він не терпів моєї присутності там. Хоч це мені не заважало, адже я…
— Ви фінансували всі його витрати?
— Дещо він і сам заробляв у фотоательє, — відповів Фієдлер, не приховуючи свого занепокоєння цим допитом.
— Якщо висловлюватись точніше, пане Фієдлер, йому дещо виплачували. Чи не так?
— Ваша правда, — безпомічно хитнув головою він.
— Як ви гадаєте: синові вистачало цього мізерного заробітку і вашої фінансової допомоги на те життя, яке він вів?
Брови Фієдлера поповзли вгору, а в очах майнув острах. Кутики тремтячих губ заокруглились, і коли він, нарешті, вичавив слово, я визнав правоту Карличкової теорії про героїзм боягузів.
— Ні! — кинув він рішуче. — Йому не могло вистачати цих грошей. Я помічав, що він живе на широку ногу: купив собі дорогий золотий годинник. Одного разу я побачив у нього золоту шпильку з діамантом — нібито подарунок якоїсь жінки. Іншого разу він прийшов додому в дорогому костюмі, згодом приніс шкіряну спецівку мотоцикліста. Коли я запитував, за які гроші все це купується, він лише посміхався. Тому я весь час і боявся, що все це може закінчитись трагічно. Він любив фотосправу і купив собі дорогу камеру, але нею користувався тільки тоді, коли в нього був настрій. Більшість часу вона припадала пилом. Коли знайдете його, пане, — Фієдлер простяг перед собою руки, — то покарайте шибеника. Йому вже вісімнадцять, легенька кара не завадить хлопцеві, а, навпаки, піде на користь, бо в мене вже сил не вистачає… Нехай він зрозуміє, що передчасно одержав від життя більше, ніж заслужив…