Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
«Невже Шакала шукають?» подумав Полікарпов з тривогою, не рухаючись з місця. Та ось катер розвернувся, знову ковзнув по ньому променем прожектора і полетів назад, освічуючи купальників, що, здивовані й стривожені, стояли у воді і стежили за цією незвичайною погонею. Полікарпов теж невідривно стежив за катером, розтягнувшись на піску, а коли перевів погляд на море, то мало не скрикнув: з води метрах в десяти від берега стирчала голова якоїсь людини.
Знову темрява й тиша повисли над морем, незнайомий підвівся на весь зріст, — задзюрчала вода, стікаючи з його тіла, — і повільно й сторожко пішов на берег, пильно роздивляючись навкруги. Помітивши Полікарпова, він на мить зупинився, пригнувся, наче перед стрибком, а потім пішов сміливіше. Полікарпов підвівся йому назустріч. Він побачив перед собою молодого хлопця років двадцяти двох, високого, з крутими м'язами грудей і гнучким сильним торсом.
Незнайомий глянув на небо, всіяне зорями, і сказав спокійним, трохи приглушеним голосом:
— Як багато метеорів.
— Зорі падають в серпні, — відповів Полікарпов і пошепки додав: — Ось ваш одяг, одягайтеся, хутко!
— А кажуть, Кенгуру сміливий… Він просто хитрий, — посміхнувся незнайомий.
— Зараз не час для жартів, нас можуть накрити, поспішайте, — по-зміїному прошипів Полікарпов.
Незнайомий миттю вліз у штани, накинув сорочку, і вони швидко пішли від моря, що, спокійне і чорне, лежало під зорями, дрімаючи та підморгуючи їм услід червоними безсонними маяками і злегка хлюпаючи хвилями в берег. Сонне й ліниве, воно вихлюпнуло із себе людину й одразу про неї забуло — до всього байдуже, таємниче і німе. Тільки десь у безмежній його далечині все моргало й моргало насторожене, таємниче око, наче хотіло підгледіти за двома людськими тінями, що швидко й беззвучно пішли і щезли, злившись із мороком ночі.
У кабінеті майора Дорофєєва сиділи сержант Безбородько з Ібрагімовим і лейтенант Дениско. Безбородько та Ібрагімов зайшли до майора сповістити йому місце засади і вислухати його останній наказ, а лейтенант Дениско мав доповісти про свої спостереження.
Худе обличчя лейтенанта за цей день видовжилося ще більше, напівзакриті очі були злі.
— Після обіду Полікарпов на пляж не приходив.
— Не приходив, кажете? — майор швидко підвів голову, наче не вірив Денискові. — Що це значить?
— Це значить, що ми його чимсь потривожили.
— Може, ви припустили якийсь необдуманий крок?
— Такого не пам'ятаю.
— Значить, ви його більше не бачили?
— Ні, навіть його знайома, Галина Михайлівна, про яку я доповідав вам в обід, дуже стривожена й здивована. Вона каже, що Полікарпов ніколи не запізнювався, завжди був точним. А це я зустрів її увечері в алеї, каже, Полікарпова не було, хоч квитки вони взяли в кіно ще вдень. Щез.
— Може, він захворів? Як же нам дізнатися? Га? Не підеш же просто додому взнавати.
— Товаришу майор, дозвольте, — виструнчився Ібрагімов.
— Що таке?
— Треба йти додому, арештувати Полікарпова. Ми зараз зробимо…
— Ай, не заважай, Ібрагімов, — одмахнувся з досадою майор, — не діло ти говориш.
— А що ж діло — дізнаватися про здоров'я шпигуна? Його зразу треба було арештувати…
Майор здивовано глянув на Ібрагімова і враз розсердився так, що аж очі в нього потемніли. Він хотів прикрикнути на Ібрагімова, але в цей момент у двері постукали і на порозі з'явився морський офіцер. Білий кітель на ньому був мокрий, ремінець картуза був затягнутий під підборіддям. Оглянувшись і привітавшись, він ступив на середину кімнати і, приклавши руку до козирка, виструнчився перед Дорофєєвим.
— Дозвольте, товаришу майор?
— Слухаю вас. Прошу сідати.
— Дякую. Мені ніколи. О двадцятій ноль-ноль з спостережного пункту на мисі Тарханкут засічено було човен, що тримав курс на материк, у Каркінітську затоку. Доки розібралися, що за човен, пройшла добра година. Виявилося, що з штабу човна не посилали, бо всі кораблі зараз вийшли в море. Мені дали завдання наздогнати човен. На торпедному катері я пройшов від мису Тарханкут, освічуючи море прожектором, і на мить мені здалося, що я побачив човен лівіше від фарватеру на півтори-дві милі. Незважаючи на мілководдя, я пішов за ним, але в наступну ж мить човна не стало, наче під воду пішов. Я пройшов туди, сюди — ніяких слідів. А зараз і сам не знаю, чи справді я бачив човен, чи, може, буй освітив? Не знаю…