Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
- До дідька вашу війну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину, краплю води на квітці…
Аж поки там, в тім таки ж готельчику, з'явилось тобі зненацька вночі - як осяяння, як одкровення! - просте и наиприродпіше: робити фільм пережитого. Бо чого ж іншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив людей у їхніх зльотах і в занепаді, у величі й ницості, в передсмертних муках і в щасливих сльозах переможців. Правда, надто велике все то було - в жоден фільм не вмістити…
- Відсіяти треба, відібрати тільки найударніше! - гарячкував, захотівшись задумом, Сергій. - Неволя, короста, ешелон - оце передусім! Обіцяю вам геніальні кадри. Юна дівчина-українка, що покохала того військовополоненого кавказця, повінь їхнього кохання, поема, що розквітла в неволі!… Конячий острів, місячні ночі, астроном, дівчата, що з горя обіймають коней коростявих… Та цс ж про них має бути фільм! А на завершення: отой ваш напад на ешелон, напакований невольницями. Бій з вартою. Кулемет, що аж плигає в руках у Байдашного…
- Цього в сценарії ще нема. Це було пізніше.
- Гаразд. Тоді махнем без цього. Все він вирішуй легко, те, що й досі ранить тебе, для нього кіноепізоди, які можна вставляти, викидати, міняти…
- І Холодну гору дознімемо потім, бо де набрати нам стільки дистрофіків!… Сцену з божевільним можна зняти і в павільйоні… А зараз конячий лазарет, острів на річці, полонянок!
І ось ви тут. Шукаєш сну на підлозі сільської школи, де місяць світить у вікна, і кінокамера тьмаво блищить у кутку, і ролики біля неї лежать, схожі на автоматні диски… За відчиненим вікном десь у мокрих лугах невтомно деркоче деркач. Кажуть, екран світить в душу людині без посередників. Але ж спершу треба його засвітити! Нелегку ношу звалив ти собі на плечі. Не просто ж відтворити! Ще один епізод, ще одне екранне видовище… Не для цього взявся. Голосом їхнім має стати ця ваша стрічка… Болем і гнівом воскреслих, свідченням і засторогою… Творення, як завжди, починається з хаосу. Треба всьому дати лад. Дати, але й не стративши при цьому отого найціннішого - вольності вияву, пам'ятаючи, що екранові потрібен не лад “риги замерзлої, а скоріше звихреність буйноцвіття весняного…
Вчора місцеві школярки приходили. Долаючи власну со-, ром'язливість, розпитували про майбутній фільм, а потаємці, мабуть, надіялись: чи не візьмуть і їх хоча б для масових сцен? Що ж, можливо, декотрих відбере. Десятикласниць - “полонянками”. До набору, до ешелонів! Аж дико думати про це. Ще можна взяти їх на роль дівчат із ферми, для сцен, де треба тобі втікачок нічних, що шукали притулку на острові… А ще днем раніш завітав один із райцентру, з Будинку культури - модерняга хлопець, з виду спортсменрозрядник…
- Візьміть мене на роль анонімника, - запропонував свої послуги. - Мені легко ввійти в образ, я вже грав це у нашій драмсекції.
- В мене пема такої ролі.
- То введіть!
- Нема й не буде.
- Гляньті як я його зображу… Ось він, зігнувшись, строчить свої чорні послання. Акуратно знімає з них копії, ще й нумерує… Виходить на вулицю, перестрічас знайомих, але всі сахаються, обминають його. Він нещасний! Серед людей, а самотній. Нема з ким словом перемовитись, цураються всі. Став на майдані перед райрадою, задер голову в небо, але й небо до нього глухе!… Дагледів міліціонера, кинувся навперейми: “Товаришу міліціонер! Та поговоріть бодай ви зі мною! Всі, наче змовились, ігнорують… Хоч про що-небудь поговоріть. Будьте ж людиною!”
І він, той місцевий лицедій, досить-таки виразно передав цю, мабуть, із житія вихоплену сценку.
- Як для проби, ніби нічого, - сказав йому Сергій. - Але ви не Бучма.
- Перепрошую! А навіщо мені бути Бучмою? - розсердився прийшлий. - Він артист, але я теж… Всі ми артисти в житті. Кожен грає свою роль. На кону дійсності!…
Ні, там люди пе грали. Там дожеп був самим собою… “Вистояти. Вистояти! В цьому тепер все. Бо інакше не варто, щоб і серце билось!” Пригадуєш ці слова? Вояи ж були сказані. Вони були твоєю правдою, правдою твоїх товаришів. А чи має твоє мистецтво достатньо сил, щоб її передати? Як багато береш ти на себе, готуючись винести пережито на вселюдський еиран! Чи, може, справді досить цього? Вибухів, крові, смертей… Дехто каже: не сприймається вже… Дайте чогось веселішого, легшого… Я прийшов па сеанс відпочити після втомливого дня праці, після всього, що й так вимордовус мене в цьому прискореному темпі життя, в скаженому алюрі буднів… Але ж і я не прийшов у мистецтво екрана, щоб тільки розважати! Для цього пішов би на циркове коло на руках там ходити (не ображайсь на мене, клоуне, брате мій по мистецтву). Тільки ж я іншу творчу мету собі ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певність таку, що існує в житті естафета людського, яку передано вам і яку маєте іншим передати. Згадай отой весняний ліс війни, ліс нищення, гілля зелене, що падає під шквалом чорного вогню. Все довкола горить, тріщить, ви знову й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бійці поприростали животами до землі, тіло не може відірватись від неї, а ви.все ж таки відриваєтесь і кидаєте себе вперед, і все менше стає вас, уже вас надвечір - жменька… А коли настав перепадок тиші, то вона була тишею стогону, наповнених димом воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута чадом земля, обчухрані голі кістяки дере:в стирчать над тобою, - якийсь мертвий, скам'янілий праліс… Ти йшов кудись, як у трансі. Поміж окопами. Поміж дзизкотом куль, які ще пролітали зрідка… Курилися вирви, людські нутрощі позависали на кущах, в місиві землі, бруду і крові знівечено лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, твоїми товаришами. З голосами були, з живими очима. Ти йшов поміж тіл, біліли плями облич серед чорноти розвернутої землі, і враз зупинився: дівчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колінних суглобів стирчало з кривавого м'яса біле, аж голубувате. Голова скручена, спідничка закотилась, молоде тіло білів страшною святою білістю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що валявся поблизу, накрив ним біле й голубе.