Циклон

По якомусь часі під вікном почулось шелестіння в кущах, перемайнуло щось біле. Поклавши рукопис, Ярослава прислухалась в сутінь: чути шепіт, дівчачий, схвильований… Мабуть, ті, з шкільної самодіяльності, що, не менш за тебе хвилюючись, мручи від дебютного страху, виходять на клубну сцену в барвистих народних строях. І почула, цілком виразно, чиєсь до шепоту причаене, палке:

- Це вона! Жива! Така артистка!… Я би хтіла, аби вона ніколи не вмирала!…

- Любі мої! - приливом ніжності відгукнулася їм Ярослава. - Не знаєте ви, що вмирають і не такі, як я. Кінозірки усіх студій світу з часом відцвітають… Не старіють вони лише на колекціях ваших листівок, однакові зостаються там у своїх юних усміхнених позах… Відцвітають і зникають, як рсі… Хіба липі деколи воскресають юними на екранах із своїх напівзабутих юних стрічок…

Мов стрічка, рвучись, безладно летить па екрані, прискорюючись, мигтючо до хаосу, - так щодалі швидше, - в міру того,-як входиш в літа, - відлітають дні, місяці, роки… Змигують прискорені весни, прискорені золоті осені… І чим швидше вони летять, тим щемливіше дорожиш усім, що бачиш, кожним зійденим сонцем, найменшою росинкою життя… Кожну усмішку спиваєш спраглим поглядом, кожній травинці хотів би сказати: “Ти мудра, прекрасна. Тобі нема ціни”.

В пору юності зовсім інша діє теорія відносності: там довгі дні, там інше відчуття часу. Юність певна себе, в блаженному невіданні їй здається, що життя людське безкінечне, дорога життєва стелитиметься попереду рівна, гладенька, а вона тобі судилась - на довгі перегони - вся в бакаях, у вирвищах… А то й зовсім мусив пробиватись по бездоріжжю, тільки почуваючи, що десь там, за смертями, за димом фронтів, повияно ж бути хоч абияке сонце!…

Війну Богдан закінчив у Берліні; продимлений, теж розписавсь в числі інших на колоні рейхстагу, залишив Європі свій гвардійський автограф… Хміль перемоги, колона машин з репараційним устаткуванням, потім той страшний випадок, коли хлопці-водії потай від тебе, від супроводжувача, добули каністру спирту в якогось поганця. Цілу ніч до рапку мали їхати, а вже десь опівночі з'явились перші симптоми нещастя: декотрі з водіїв почали сліпнути. І не признавались. І не могли збагнути, в чім річ. Згодом з'ясується, що пили з тієї каністри отруту, яку ворог навмисне підсунув їм, але поки що кожен утаював свій стан: навіть сліпнучи, водій не випускав керма із рук - попереду ж була Батьківщина… Один з найкошмарніших епізодів твого фронтового життя, досі він час від часу зри.нає напливом: довжелезна колона з репараційним вантажем розтинає ніч, і ніхто збоку й не догадується, що один по одному втрачають зір у ній водії, що ведуть уже ової ваговози наосліп, невідомо як орієнтуючись, невідомо завдяки якій силі тримаються, - може, тільки сила любові, сила інтуїції веде їх, як птахів пічних, крізь темряву до рідних гніздовйщ. У Львові всі опинилися в госпіталі, декому лікарі ще встигли врятувати зір, а команда супроводу ледве не поплатилась тяжко за вояцьку свою безтурботність, якої, правда, немало хто допускався в ті хмільні дні перемоги…