Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Хотів зняти про це фільм, написав навіть чорновий варіант сценарію. Забракували. Та, може, й слід було?
Пекуча, як рана, зустріч із рідним містом, робота на відбудові, і, нарешті, з руїн Дніпрогесу, зовсім неждано - в робітники-освітлювачі, в товариство документалістів, у цей химерний артистичний світ. Таїна кінотворення, вона вже тоді вабила його.
Таким непередбаченим руслом повернуло життя. Спершу доручали різний дріб'язок: знімав археологічні розкопки, заповідники з птахами та звірами, спуски кораблів на воду… Помітили його після стрічки “Обеліски”, яка задумана була як фільм-реквієм загиблим. Потім на одному з фестивалів відзначили його двочастинного “Овідія”. Сам він “Овідіем” не зовсім був задоволений, хоча там справді щось таки було - добре передано простір, силует нічної фортеці над лиманом, схоплено поезію місячної доріжки, по якій уява поетова мовби веде його із заслання знову на південь, до білих статуй та оливкових гаїв… Успіх постановника заслужено розділив і Сергій, тоді ще випускник: його талановита операторська робота багато що вирішила. Задум фільму належав, звичайно, колишньому студентові істфаку, студбатівцеві, не зовсім, мабуть, критично закоханому в античність, але Сергій цілком пройнявся тоді Богдановим настроєм, цілими днями декламував рядки крамольного поета, що його погнала на Північ Цезарева неласка: Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким, Зрештою нас привітав після набридлих блукань…
Самого Овідія в картині, власне, й не було, була крига Дністровського лиману, що дивувала поета своєю міцністю і здавалась йому мармуром каррарським, та був ще сучасний Овідіополь з золотими коронами соняшників, та замріяна комсомолка з томиком римського поета в руці… Проте хоч сам поет-вигнанець залишився за кадром, але присутність його вдалось передати, образ його існував у фільмі незримо - в самих руїнах римської фортеці, в повільному леті птаха, в гронах виноградних, в силуеті закоханої парочки на'фортечному мурі, над спокійним у місячнім світлі лиманом. Хай не було на екрані самого Овідія, але у фільмі таки жила відчутно його поезія, що крізь товщу віків духовним відблиском пробилась, дійшла до людей іншого часу.
Авторам фільму дехто дорікав тоді за естетство. І першою - після перегляду стрічки в головній проекції - поздоровила їх Ярослава, з якою тоді Колосовський тільки познайомивсь. Гололобі кінозубри солідно хмурились та поки що резервували за собою свої дорогоцінні, невідомо які думки, соломонові рішення, а вона, Славця, з властивою їй безпосередністю допилась, вігала (може, аж надто екзальтоване), - була їй тоді аргументом більше власна схвильованість:
- Сарматський степ, лиман, оту атмосферу античної Колими - вам здорово це все вдалось передати! І мерехтлива місячна доріжка від фортеці кудись у море - в ній стільки підтексту! І дівчата медучилища на мурах, на тих самих, де римські легіонери колись у вовчих шкурах па хуртовині стояли… Надто ж оте самотнє нічне дерево над фортецею у фіналі, що тане, видплива, аж не розбереш: дерево чи сам Овідій зникає в степу…
- Мало дії, - буркнув хтось.
- Але у фільмі є ритм! - вигукнула Ярослава ще запальніш. - У ритмі їхнього фільму щось в від розлогості античних поем! Він плавкий, неквапний, але й не млявий… Невже ви не вловили його внутрішню музикальність, підспудну, приховану енергію?…
Піддавшись настрою, вона, звичайно, перебільшувала, багата уява її домальовувала, находила підтексти, яких, може, й не було в їхній картині. Але це була підтримка, дорога для Колосовського, надто ж у тій ситуації, коли все іце коливалось на терезах невисловлених оцінок. Прямодушне дівча, воно й не підозрювало, як бракувало тоді ще віри в себе цьому похмурому документалістові, навряд чи думала, що смішнуватим своїм дівочим захватом вона додасть йому певності, міцно заронить у душу якісь нові сподівання… Ярослава ніби навіщувала тоді: вийшов на простір, має можливість робити зараз те, що потай давно в собі виношував. Це, власне, буде перша його повнометражна художня річ. “Ставитимеш фільм про війну”. Подолав власні сумніви, переборов Сергієві дикі вибрики, коли знуджений оператор лютився в тому приморському готельчику, шпурляв чиїсь сценарії в куток: