Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Надвечір вони йдуть утрьох па гору оглядати історичні місця. Колос ступає попереду пругким своїм солдатським кроком, на Ярославу в таких випадках він мало звертає уваги, а їй, як завше, приємно бачити його смаглявий профіль з посрібленою скронею і високу розгонисту постать, не позбавлену “елеганції двометрової”, як часом іронізує Сергій.
Якщо хочеш вивести Головного із звичайного для нього стану зосередженої мовчазності, запитай його що-небудь про князівські чвари або про Осмомислів саркофаг, що був нібито знайдений тут, - зачепи, торкни цю струну - і тебе одразу буде помічено, одразу стапеш співбесідницею; і Ярослава час від часу охоче користується цим психологічним ключиком. Те, що Колос досі зберіг свою студентську закоханість в історію та археологію, надає йому в Ярославиних очах якоїсь зваби, бо ж завжди радісно відкрити, що людина бережно носить в собі щось від юності, що й звідти їй проблискує світильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, ті його темні вихори - для Ярослави теж е в них своєрідний чар. Скільки разів оті гіркі карби на мужньому обличчі, сліди не знаних тобі втрат, а може, мук і страждань, викликали гаряче бажання в ній підійти до нього, припасти, спитати: “Де був? Що довелося зазнати тобі? Чого так часто буваєш присмучений? І чому ніколи де шукаєш співчуття чийогось?”
- Так оце він і є, Золотий Тік? - каже оператор, мовби трохи розчарований побаченим.
Трава, і все. Кілька черешень… Читають таблицю, складену якимось поетом-краєзнавцем, вчитуються, і ця гора закипає іншим життям, пахтить іншими часами. На цьому ось місці, де зараз буяють молоді картоплі в скромному біленькому цвіті, не так уже й давно, як для вічності, вирував гомін княжої торговиці, укладались контракти, серед прийшлих зі Сходу і Заходу, сап'янові чоботи топтали тут брук, від якого й сліду нема, - трава зеленіє… Все шуміло, вигравало: шаленіли натхненням давні музики, яскріли шовки й дорогі оксамити, прянощі й вина спокушали люд, ішли з рундуків у торг ікони богомазів, осипані смарагдами та крпвавцями, і книги краснопйсців, лицарські кольчуги, панцирі та шаблі дамасської сталі - “все тут можна було купити, - як пише цей невідомий патхненець-поет: - золоті прикраси й соболині шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку”!
- В майбутньому фільмі виджу тебе в ролі красуні половчанки, - жартує Сергій, чомусь посумнілим поглядом обіймаючи Ярославину постать.
- А тебе - в ролі молодого ятвязького раба, - в тон йому зауважує Головний і торкає рукою обважніле похиле плече оператора.
На городчику ліпній ґазда підгортає картоплю
- Бараболя буде? - гукає до нього Сергій. Газда випроставсь, обіперсь на сапилно.
- Двіці лияли аж надто. І повтір, що будуть. А коли тінщів маєм багато, бараболя може збуйпіти… Вся піде в бадилля, а в коріннях - там ніц… А ви з району?
- З району.
- То би сказали, аби нам тут, на бригаді, книгозбірню відкрили… В селі маєм клуб, молодь туди бігає, але ж старші люди не побіжать… А тут би й ми пішли - газети, книжки би почитали.
- Ще є люди, які книжки читають, - підморгнув Сергій до своїх. - А я не пригадую, коли й тримав у руках друковане слово… Романи вживаю тільки екранізовані…
Золотий Тік… Бувало. Вирувало, шуміло, а зараз тиша, смарагдова тиша, і чути, як ростуть картоплі і як роса капле, перекаплюючись між листям на могутній розложистій черешні,.що стоїть якраз серед Золотого Току, царює над ним, оздоблена живими рубінами дрібоньких своїх угідок, що ранньо вже де-ис-до жевріють угорі.
- Ви обіцяли нам щось показати? - звернулась Ярослава до Головного, коли вони рушили далі. - Дб ті розкопки?
- На розкопках поки що нічого цікавого, - відповів Колосовський. - І зовсім не для того прийшли ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього повітря. Перш ніж стати під юпітери, перш Сергій ось візьме вас у кадр з вашими нереалістично довгими віями. Спробуйте ввібрати в себе цей досі відчутний дух давнини… Осмомисл і дружинники його, вони мусять постати для вас живі… В усій реальності, з ясністю галюцинацій ви чуєте хропіння їхніх коней, брязкіт зброї, сама ви, вжахнена, сповнена спротиву до неволі, метаєтесь в тривожній веремії Золотого Току, бачите, як уже переправляється з того боку монгольська кіннота, - он там, уплав через річку! - і напружений слух ваш ранить перший посвист монгольської стріли… Ви вся - в контексті тієї тривоги, вся у вировищі страшного народного лиха. Втікаєте отим ярком, за спиною наближається кінський тупіт, над вами.вже перегнувся з сідла переслідувач, бачите обличчя в хижому прижмурі косих очей, чуєте смердючий дух його поту…