Щоденник Миколки Синицина

— Як ви можете таке говорити? — скипіла Генина мама. — Він хлопчик чесний, він не стане обдурювати. Ви ж самі поставили його за приклад усьому класові і вивісили на Дошку пошани.

— На Дошку пошани?! — вигукнула Антоніна Іванівна. — Як же я могла помістити Гену на Дошку пошани, якщо він навіть жодного разу не брав участі в збиранні брухту?! Першого разу сказав, що у нього занедужала сестричка на запалення легенів… У вас хворіла дочка на запалення легенів?.

— Яка дочка? У мене нема ніякої дочки!

— От бачите! А Гена сказав — занедужала сестричка на запалення легенів і мама послала до лікарні віднести апельсин.

— Ну подумайте лишень! — сказала мама. — Вигадав апельсин якийсь. Значить, він весь час мене обдурював! Напевне, і сьогодні не пішов збирати брухту?

— Хто ж сьогодні збирає брухт! — відповіла вчителька. — Сьогодні четвер, а збираємо брухт ми по суботах. У суботу ми навмисне відпускаємо дітей раніше.

Від хвилювання Генина мама забула й попрощатися з учителькою і кинулась хутчіше додому. Вона не знала, що думати, що робити. Від горя у неї аж голова заболіла. Коли повернувся з роботи Генин тато, мама відразу ж розповіла йому про все. Почувши таку новину, тато страшенно розхвилювався.

Мама заспокоювала його, але він не хотів заспокоюватись і метався по кімнаті, як розлючений тигр.

— Хто б міг подумати! — кричав він, хапаючись за голову руками. — Значить, він тільки те й робив, що катався на санках, а нам казав, що ходить брухт збирати. Так брехати, ну! Добре виховали синочка, нічого сказати!

— Але ж ми не вчили його обдурювати! — сказала мама.

— Цього ще бракувало! — відповів тато. — Ну, нехай лишень він повернеться, я йому покажу!

Однак Гена довго не приходив. Цього дня він пішов зі своїм другом Гошею далеко, в Парк культури, і вони катались там на березі річки зі схилів. Це було дуже захоплююче заняття, і вони ніяк не могли накататись досхочу.

Було зовсім пізно, коли Гена нарешті з'явився додому. Він з голови до ніг вивалявся у снігу і дихав від утоми, наче коняка. Його кругле обличчя так і пашіло жаром, шапка налізла на очі, і, щоб хоч що-небудь бачити, йому доводилося задирати голову.

Мама й тато відразу підбігли до нього і стали допомагати скидати пальто, а коли скинули, від Гени повалила вгору пара.

— Бідолашненький! Бач як напрацювався! — сказав тато. — У нього вся сорочка мокра!

— Так, — сказав Гена. — Сьогодні я сто п'ятдесят кілограмів заліза зібрав.

— Скільки, скільки?

— Сто п'ятдесят.

— Ну, герой! — розвів руками батько. — Треба підрахувати, скільки всього вийде.

Тато взяв свого записника й почав підраховувати:

— Першого дня ти зібрав сорок три кілограми, наступного ще п'ятдесят, — разом дев'яносто три, на третій день шістдесят чотири — виходить сто п'ятдесят сім, потім ще шістдесят дев'ять — це буде… це буде…

— Двісті двадцять шість, — підказав Гена.