Хатина дядька Тома
- Автор: Бичер-Стоу Гарриет
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Л. Кузнєцова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Хатина дядька Тома». Краткое содержание книги:
У цьому-от кріслі, злегенька погойдуючись і схилившись над якимсь тонким шитвом, сидить уже знайома нам Еліза. Так, це вона, хоч і поблідла та змарніла проти того, якою ми бачили її в Кентуккі. А скільки тихого смутку ховається під її темними віями і в куточках ніжних уст! Неважко добачити, як змужніло й загартувалось її лагідне серце від тяжких злигоднів. Коли вона вряди-годи підводить свої глибокі темні очі на малого Гаррі, що весело пурхає по всій кухні, мов той тропічний метелик, у них прозирає така непохитна рішучість і впевненість, якої вона ніколи не мала за минулих щасливих днів.
Поруч Елізи сидить ще одна жінка. На колінах у неї олов’яна таріль, і вона уважно перебирає сушені абрикоси. На вигляд їй років п’ятдесят п’ять чи шістдесят, але вона належить до тих жінок, яким літа ніби лиш додають краси та привабливості. Сніжно-білий чіпець з обшивкою і така сама перкалева хустка, кінці якої вільно лежать на грудях, прості й неяскраві сукня та шаль одразу виказують у ній квакерку. Обличчя в неї округле й рожеве, з ніжною, мов стиглий персик, шкірою. Припалі сріблом коси рівно зачесані назад з високого спокійного чола, на якому час не залишив жодного сліду. Під ним лагідно світяться великі, ясні карі очі» і досить тільки поглянути в них, щоб відчути, яке добре, щире серце б’ється в грудях цієї жінки. Скільки вже славили й оспівували дівочу красу, а чом би не оспівати красу літньої жінки? Коли хтось захоче надихнутися цією темою, нехай лишень подивиться /на нашого доброго друга Рейчел Геллідей, що сидить оце в своєму невеликому кріслі-гойдалці.
1 Квакери — релігійна секта, що стояла за визволення.
Крісло те весь час тріщало й рипіло — чи то воно застудилося замолоду, чи то мало вроджений нахил до астми, чи, може, в нього просто розладналися нерви, але за кожним рухом господині воно видавало такі рипи, що десь в іншому місці їх несила було б терпіти. Одначе старий Саймон Геллідей не раз казав, що для нього вони не гірші за будь-яку музику, а діти їхні всі в один голос запевняли, що рипіння материного крісла їм дорожче від усього на світі. Чому? Та тому, що ось уже років з двадцять чи навіть і більше усі чули з того крісла тільки добре слово та щирі напучення, сповнені материнської любові й турботи. Скільки сердечних болів вони зцілили, скільком душам дали розраду в скруті! І все те зробила одна добра, любляча жінка. Хай бог її благословить!
— То що, Елізо, ти все ж думаєш податися до Канади? — спитала господиня, повагом зводячи очі від своїх абрикосів.
— Так, пані,— твердо відказала Еліза.— Мені треба йти далі. Я боюся тут залишатись.
— Аз чого ж ти там житимеш? Подумай про це, моя доню.
«Моя доню» — як природно злетіли ці слова з уст Рейчел Геллідей» Адже сама вона була живий образ матері.
Руки Елізи затремтіли, і кілька сльозинок упало на шитво. Проте вона твердо сказала:
— Я робитиму все, що трапиться. Сподіваюся, знайду там якусь роботу.
— Ти можеш жити тут скільки захочеш,— мовила Рейчел.
О, дякую! — озвалась Еліза.— Але...— вона показала Гаррі,— я не можу спати ночами. Оце вчора мені наснилося, ніби той торговець прийшов сюди в двір...—І вона аж здригнулася на ту згадку.
— Бідолашна дитина! — мовила Рейчел.— І все ж тобі нема чого так боятися. З нашого селища не забрали ще жодного втікача. Мабуть, ти не будеш перша.
В цю мить відчинилися двері, на порозі з’явилась невеличка на зріст кругленька жінка, схожа на подушечку для голок, з веселим і рум’яним, мов стигле яблуко, обличчям. Убрана вона була, як і Рейчел, дуже охайно та просто, і кінці її перкалевої хустки рівненько лежали на пухких грудях.
— Рут Стедмен! — радісно вигукнула Рейчел і підвелась їй назустріч.— Як справи, Рут? — спитала вона, привітно потискаючи руки гості.
— Чудово,— відказала Рут.
Вона скинула невеличкий темний капор і дбайливо витерла його кінцем хусточки. Квакерський чіпець сидів на її круглій голівці, сказати б, трохи легковажно, хоч як вона поправляла його своїми пухкими рученятами, і з-під нього вперто вибивалися непокірні кучері, що їх треба було весь час осаджувати на місце.
Причепурившись, гостя відвернулася від дзеркала, видимо потішена. Та й хто б не був потішений, глянувши на цю двадцятип’ятилітню жіночку, таку квітучу й добродушну щебетуху, здатну звеселити серце кожному!
— Рут, оце наш новий друг. Еліза Гарріс. А це її хлопчик, я тобі про нього казала.
— Рада тебе бачити, Елізо, дуже рада,— мовила Рут, потискаючи їй руку, наче довгожданій добрій подрузі.— То оце він і є, твій любий хлопчик? Я принесла йому медяника.— І простягла малому коржик у вигляді сердечка.