Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми
- Автор: Лагерлеф Сельма Оттилия-Ловиса
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Краткое содержание книги:
— Що довше ви махатимете, то ставатиме легше! — відповідала проводарка, ні на мить не сповільнюючи лету.
І, певно, вона мала слушність, бо гуси, пробувши в повітрі години зо дві, вже більше не скаржились на втому.
Однак у долині, де виросли молоді гуси, вони звикли пастися цілими днями, тому за деякий час зголодніли.
— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! — жалібно закричали вони. '
— Що там Знову сталося? — озвалася стара гуска.
— Ми такі голодні, що не можемо далі летіти! Ми такі голодні, що не можемо далі летіти! — кричали молоді гуси.
— Дикі ґуси мусять навчитися їсти повітря і запивати його вітром! — відповідала проводарка, не зупиняючись.
І молоді гуси ніби й справді навчились живитися повітрям, бо через годину перестали скаржитися на голод.
Табун летів над горами, і старі гуси називали молодим усі вершини, які вони минали, щоб ті запам’ятали їхні назви. Так Нільс дізнався, що гора, під якою гуси перебули літо, зветься Кебнекайсе — найвища вершина Швеції. Від неї Ака й дістала своє прізвисько.
Та за деякий час молоді гуси знову почали скаржитися:
— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! — гукали вони.
— Що таке? — питала проводарка.
— Наші голови не можуть умістити так багато назв! Наші голови не можуть умістити так багато назв!
— Що більше в них утовкмачувати назв, то більше вони їх запам’ятають! — відповіла стара гуска і далі називала місця, над якими пролітав табун.
Нільс сидів і думав, що гусям уже крайня пора летіти на південь, бо скрізь, куди око сягало, земля була гола.
Останнім часом їм не дуже добре жилося в горах. Ненастанно лив дощ, бушували вітри, надокучав туман, а як вряди-годи небо прояснювалося, то відразу вдаряв мороз. Ягоди та гриби, (що ними хлопчик харчувався ціле літо, померзли або погнили, тож доводилось їсти сиру рибу, якої він страшенно не любив. Дні коротшали, а довгі вечори та пізні ранки були нудні й сумні для того, хто не звик спати від темна до видна, як гуси.
Врешті крила у гусенят зміцніли, і табун попрощався з рідною долиною. Нільс безперестанку сміявся та співав, сидячи в Мортена на спині. І не тільки через те, що залишав Лапландію, де стало холодно, почалися довгі ночі і скрута з їжею. Була в нього ще й інша причина радіти.
Коли Нільс прибув улітку до Гусячої долини, вона страшенно йому сподобалася. Хлопчикові здавалось, що він ніколи ще не бачив такого чудового, благодатного куточка. Єдине, що йому допікало, це рої комарів, від яких годі було сховатися.
Хлопчик рідко бував з Мортеном, бо той не відходив ні на крок од свого гнізда. Зате він ще дужче заприязнився з Акою, яка не мостила собі гнізда, та з Горго, і вони провели втрьох не одну приємну годину. Стара гуска й орел носили хлопчика на вершину Кебнекайсе, і він дивився на велетенську снігову шапку та затверділі крижані потоки під нею. Побував він і на інших вершинах, куди не часто видиралися люди. Ака показувала йому неприступні долини між горами, носила до печер між кручами, де вовчиці вигодовували своїх вовченят. Зазнайомився Нільс і з оленями, які паслися на широких полонинах, відвідав білих ведмедів.
Хоч хлопчик тішився тим, що побачив стільки цікавого, отже зрештою його опанувала туга за домівкою. Він став дедалі частіше згадувати батьків та рідне село і рахував дні, коли вже гуси знову вирушать на південь.
І от тепер Нільс справді почувався щасливим. Він радісно привітав перший ліс, що стрівся їм на дорозі, перші садиби, першу кішку, перших курей.
Гусям весь час траплялися інші птахи, що теж летіли більшими табунами, ніж весною.
— Куди прямуєте, гуси? Куди прямуєте, гуси? — питали вони.
— За кордон, так само, як і ви! За кордон, так само, як
і ви! — відповідали їм гуси.
Лапландці з своїми оленями теж поспішали з гір у долини. Вони йшли своїм ладом: спереду один пастух, потім табун на чолі з старим ватажком, тоді вантажні олені, що нес-
ли на собі намети та інше майно своїх господарів, а вже ззаду решта лапландців.
Коли дикі гуси зустрічали оленів, то спускалися нижче і гукали їм:
— Дякуємо за гарне літо! Дякуємо за гарне літо!
— Щасливої дороги! Прилітайте знову! — відповідали їм олені. V
Одного разу гусей побачили ведмеді. Вони показали на табун своїм дітям і буркнули:
-— Дивіться на тих, що бояться морозу й тікають з дому!
Та дикі гуси були не з тих, хто змовчує глузи. Вони гукнули своїм гусятам:
—Гляньте на тих, хто воліє півроку спати, аніж вирушити в мандри на південь!
Унизу в сосновому лісі сиділи наїжачившись молоді тетеруки. Вони дивилися вслід табунам птахів, що, весело перегукуючись, поспішали на південь, і питали своєї матері: