Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

«Як же Мортен забере мене звідси на очах у мисливців? злякано подумав Нільс. — Адже гуси не можуть чекати!»

Хлопчик хвилювався дедалі більше, а мисливці, як на те, зовсім не поспішали. Аж десь за годину нарешті вони пішли. Хлопчик миттю підбіг до поруччя, що оперізувало вежу, і глянув униз.

— Агов, де ви? Агов, де ви? — гукав Нільс щосили, але йому відповідала тільки луна.

Хлопчик знав, що гуси його не залишать, однак, може, з ними сталося якесь лихо? Може, вони заблукали або їх постріляли оті мисливці?

І враз над ним залопотіли крила, і на поруччя сів його давній знайомий — ворон Батакі.

— О любий Батакі, — радісно крикнув хлопчик, — як-добре, що ти нагодився! Ти не знаєш, де Ака й Мортен?

— Авжеж, знаю. Це вони й послали мене сюди, — відповів Батакі. — Ака помітила мисливців і побоялася чекати тебе на пагорбі, а відразу полетіла з табуном далі. Сідай на мене, за годину я дожену твоїх друзів.

Нільс не став гаяти часу; за мить вони з вороном уже знялися в повітря. Ворон швидко догнав би гусей, коли б не туман. Він хвилями котився з моря і густим покривалом застеляв усе навколо.

Батакі піднявся вище, де ніщо не заступало сонця, проте гуси, певне, летіли в тумані, бо їх ніде не було видно.

Ворон і хлопчик довго кликали їх, та все марно.

— Шкода, але доведеться перечекати, поки розвіється туман, — мовив Батакі. -— Однак ти не журися. Ми знаємо, в якому напрямку полетіла Ака. Хай тільки вигодиниться — враз її доженемо.

Іншої ради не було, тож вони посідали на дереві й стали чекати.

— Ти бачиш отой ліс на горі? — сказав Батакі. — Колись там водилася сила-силенна вовків, і люди, що жили поблизу, не мали від них спокою. Ось я тобі розповім, яка пригода спіткала під тим лісом одного бондаря.

— Якось узимку бондар віз на ярмарок свої діжки, — почав ворон. — Коли він уже далеченько від’їхав од свого села, а до сусіднього було ще милі зо дві, він раптом почув, що за ним женуться вовки. Конячку бондар мав поганеньку, і на ній годі було й сподіватися утекти від вовків. Проте він щосили лупцював її батогом, бо як побачив, що вовків ціла зграя, то зовсім з переляку стерявся.

Вовки вже ось-ось доганяли сани. Бондар аж похолов з ляку. Раптом він угледів, що назустріч йому хтось дибає. Під’їхав ближче — аж то крива, горбата бабуся, що ходила по селах жебрати.

Стара йшла просто на вовків.

Спершу бондар хотів залишити жебрачку напризволяще: вовки роздеруть її, а тим часом сам він утече. Та потім бондар схаменувся: як він заспокоїть тоді своє сумління? І як дивитиметься людям у вічі, коли ті дізнаються, що він кинув у біді стару немічну бабу?

Та коли він навіть і забере її з собою, то навряд чи врятує. Адже вовки ось-ось доженуть сани; тоді і він, і кінь, і стара загинуть. Чи не краще вже пожертвувати старою, а самому з конем утекти?