Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми
- Автор: Лагерлеф Сельма Оттилия-Ловиса
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Краткое содержание книги:
Коли Нільс згадав цю розповідь, йому закортіло й собі пожити між лапландцями.
А тим часом сонце не сідало. Ліси чергувалися з болотами, і, споглядаючи одноманітний краєвид, хлопчик почав куняти. Він сказав орлові:
— Слухай-но, Горго, я боюся, що не втримаюсь і сонний упаду додолу. Дай мені хоч годинку поспати.
Горго відразу спустився на землю, і Нільс зіскочив з його спини на траву. Та орел миттю схопив його в пазури і знову шибнув у повітря.
— Ти спи собі, а я тебе нестиму! — гукнув Горго. — Сонце не дає мені задрімати, тому я летітиму далі.
І хоч Нільсові було дуже незручно висіти в орлових кігтях, усе ж таки він заснув.
І приснився йому дивний сон. Ніби він ішов широкою дорогою десь на самому півдні Швеції і поспішав, як тільки міг, щоб не відстати од великого товариства.
Поряд із ним дибали стебла жита з налитими колосками, розквітлі сині волошки і яскравий жовтець; помалу ступала яблуня, зігнувшись під вагою своїх яблук, а за нею йшла квасоля, вся в стручках, висока королиця і цілі зарості порічок. Великі листяні дерева — бук, дуб і липа — повагом простували серединою дороги, гордовито шелестіли верховіттями й ні на кого не зважали. Під ногами в них плутались трави, проліски, кульбаба і конюшина.
Спочатку Нільс думав, що це тільки рослини вирушили в дорогу, та скоро побачив і тварин, і людей. Навколо дерев та квітів гули комахи, вздовж дороги канавами пливла риба, на деревах сиділи й співали птахи. Домашні та дикі тварини й собі наввипередки поспішали за рослинами, і поміж ними простували люди. Хто ніс заступ, хто сокиру. Ті мали мисливські рушниці, а інші рибальські сіті.
Валка йшла весело, бадьоро, і Нільса це й не здивувало, коли він побачив, хто її веде. Це було саме сонце. Воно котилося дорогою, ніби величезна, блискуча голова; його воЛосся-проміння висвічувало всіма барвами, а обличчя сяяло життєрадісністю й ласкою.
«Уперед, -— ненастанно гукало воно. — Вам нічого боятися, поки я з вами! Вперед! Уперед!»
«Цікаво, куди це нас сонце веде?» —спитав сам себе Нільс. А житній колосок, що йшов поряд, почувши його, відразу пояснив:
«Сонце хоче повести нас на північ до Лапландії, щоб там позмагатися з страховиськом».
За якийсь час Нільс помітив, що дехто з мандрівників завагався, почав відставати, а врешті й зовсім зупинився. Позаду лишилися бук, ожина, жовтець, каштан, сіра куріпка.
«Чому бук не йде з нами далі?» — спитав хлопчик.
«Він боїться страховиська», — відповіла молода свіжа берізка, яка ступала так весело, що на неї радісно було дивитися.
І хоч багато хто з мандрівників зостався на місці, ще було доволі таких, що відважно йшли далі.
А сонце котилося собі, усміхаючись, і вигукувало:
«Уперед! Уперед! Не бійтесь нічого, поки я з вами!»
Валка поспішала. Та що далі на північ, то вона меншала. Не допомагало вже й те, що сонце невпинно підбадьорювало мандрівників і кликало за собою. Зупинилась яблуня, вишня, відстала морська чайка. Хлопчик обернувся до них і спитав:
«Чому ви не йдете далі? Навїщо покидаєте сонце?»
«Ми не зважуємось іти на північ. Боїмося страховиська, що живе в Лапландії», — відповіли ті.
Нарешті мандрівники досягли Лапландії. В сонця зосталася нечисленна дружина — жито, ячмінь, горох, з ягід — чорниці й смородина, а з тварин — корова та лось. Аж ось і вони стали. І сонце лишилося б зовсім самітне, якби до нього не прилучилися нові мандрівники. За ним рушили далікущі і мох, гірські сови і гірські ворони, білі куріпки й олені.
Нільс почув, що назустріч їм хтось біжить. Це були річки й потоки, що ринули вниз із пагорбів.
«Чого вони так поспішають?» — спитав хлопчик.
«Вони тікають від страховиська, що живе в Лапландії», — відповіла біла куріпка.
Несподівано хлопчик угледів перед собою високий темний мур із щербатим верхом. Усі зупинилися і аж відсахнулись назад, але сонце відразу підвело своє обличчя і освітило мур промінням. І виявилося, що то зовсім не мур, а високі гори, які, здіймаючись одна повз одну, заступали мандрівникам дорогу. Їхні вершини почервоніли від сонячного проміння, а схили заясніли золотом.
«Уперед! Уперед! Хай ніхто не боїться, поки я тут!» — вигукувало сонце і ступило між стрімкі схили гір.
Але під горами сонце зрадила молода відважна берізка, дужа сосна й чіпка ялиця, покинули його олені й кущі. І коли сонце зіп'ялось на вершину, з ним не було вже нікого, крім маленького Нільса Гольгерсона.
Сонце покотилося між кручі, геть закуті кригою, і хлопчик хотів піти слідом за ним, та ступив лише два кроки й спинився, бо побачив між скелями страхітливе видовисько. Там сидів старий-старезний троль. Тіло його було з криги, волосся а крижаних бурульок, а кожух із снігу. Перед тролем лежалс троє чорних вовків. Як тільки з’явилося сонце, вони посхоплювались і пороззявляли пащі. З пащі в одного вовка струменів пронизливий холод, у другого — завірюха, а в третього — чорний морок.