Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

стріти пожежу біля другого струмка, вздовж якого росла широка смуга листяних дерев. Люди завзято працювали, вони валили шпилькові дерева, що замішалися поміж вільхи, носили із струмка воду й поливали землю, вирубували ялівець та інші кущі, щоб полумя не перебігало низом.

Люди теж думали тільки про пожежу. Різна звірина стрибала в них попід ногами, але вони її не помічали. Вони не вбили отруйну змію, не пробували спіймати тетерю, що метушилась на березі із своїм крикливим виводком, не звернули уваги й на Нільса.

Нарешті пожежа підступила до струмка. На вільхи люто посипався град іскор, з диму вихоплювалися омахи полум’я.

Але люди скрізь були на чатах. Коли земля починала куритися, вони поливали її водою із струмка, коли займалося якесь дерево — хутко зрубували його і гасили вогонь, коли кущі ялівцю охоплювало полум’я — душили його сирою травою.

І за якийсь час пожежа відступила. Щоправда, навіть серед вільх та беріз чорніли місцини, випалені вогнем, люди були геть у сажі, мокрі від поту, але ліс урятовано. Вогонь здався, по землі стелився білий, м’який дим, з якого стирчали чор-

ні обгорілі стовбури. Це все, що залишилося від буйного зеленого лісу.

Нільс виліз на камінь і озирнувся навкруги. Однак тепер, коли вогонь ущух, на хлопчика чигала інша небезпека. І яструб, і пугач могли щомиті його схопити.

Аж ось почувся знайомий голос. Це Горго, ширяючи над лісом, кликав хлопчика. За мить Нільс уже сидів в орла на спині і не боявся ніякого лиха.

З

Радісно було Нільсові знову почувати себе в безпеці, знати, що пожежа минула, та й подорож була просто чудова. Вітер випав ходовий, і через те здавалося, що вони стоять на місці. Горго неквапно махав крильми, але начебто не рухався, натомість усе, що було під ними, повільно пливло на південь. Ліси, будинки, поля, садиби, річки, міста, шхери, тартаки — всі подалися в мандри. Нільсові було цікаво, куди ж то вони зібралися? Чи, може, їм надокучила північ, і вони вирушили туди, де тепліше?

Серед усього того тільки одна річ стояла на місці — поїзд. Він був якраз під ними. Паровоз пускав дим та іскри, Нільс чув навіть, як колеса цокотіли по колії, а все-таки поїзд не рухався. Ліси пропливали повз нього, залізничні будинки линули вдалину, телеграфні стовпи відступали назад, а поїзд стояв. Ось попереду з’явився широкий потік, а через нього міст, але й вони легко поминули поїзд. За потоком показалася станція. Черговий стояв на пероні з червоним прапорцем і спокійно підняв його назустріч поїздові. Коли черговий махнув прапорцем, паровоз випустив ще чорнішу хмару диму і протяжно свиснув, ніби скаржився, що тільки він один має лишатися на місці. Але цієї миті і він почав рухатись. Так само, як і станція і все навколо, поїзд поплив назад, на південь. Нільс бачив, як відчинялися двері у вагонах, як виходили пасажири, але й вони почали відступати разом з поїздом.

Хлопчик одірвав погляд від землі і спробував дивитися на

білу Хмарку перед собою. Йому вже голова паморочилася від того чудернацького плину. І Нільс подумав: а що якби й справді вся оця земля посунула на південь? Він аж засміявся, коли уявив собі, що те поле, над яким вони летять, недавно ще тільки засіяне, полинуло на південь аж у Сконе, де вже на цей час жито почало колоситися.