Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Літній чолов'яга у теплій жилетці, без піджака, з великими, несучасними вусами, що закривають йому губи, від чого рот скидається на діру, просмикану у гущині волосся, метикує, коли ж це міг померти отець Річинський? Хіба вночі або сьогодні вранці, й то раптово, від серця, не інакше. Не далі як учора зустрічав він панну Річинську, дочку отця Річинського, і вона сама йому говорила, не те щоб йому там хтось передавав, а сама панна Річинська говорила, що отцеві покращало. Згадувала панночка, між іншим, і про те, що отець збираються поїхати кудись відпочивати, не можуть лише вирішити куди: до Заліщик чи у Косів. Ще вчора мав таку розмову з панною Річинською, не те щоб хтось там йому передавав, а сам на власні вуха чув, як панна казала, що отцеві зовсім добре, вибирається на відпочинок, а сьогодні, ти дивись, уже й повідомлення по місту. Не інакше як мусив покійник померти від розриву серця.
— Отець Річинський помер від серця? — гугняво, крізь ніс сміється високий молодий, але вже з черевцем, чоловік в ясно-бежевому костюмі, сам весь рожево-світлий беж, як і його костюм.
— Річинського, коли хочете знати… — багатомовна пауза, — зігнали з світу комуністи!
Комуністи?! Вбили комуністи?
Маленька, немолода, зі змученим лицем жінка у вузькому, сірому по бідності платті відступає, щоб краще придивитися до людини, що говорить такі страшні речі.
Ясно-бежева істота стає відразу центром уваги. Звідусіль сиплються на неї запитання: як комуністи вбили отця Річинського? Стріляли в нього? Може, підстерегли де його з колом? Слухайте, а може, просто загнали ніж у спину — і по всьому?
Чоловік-беж не поспішає давати відповіді. Товстими пальцями, порослими бежевими волосинками, поправляє галстук у рожево-зелених плямах. Він зволікає час, явно смакуючи зацікавлення, що викликала його особа.
— Отець Річинський, коли хочете знати, був скінчений ще в неділю. Так, так. На вічі у Калиниці підскочив до нього один з тих обірванців і вдарив покійного в лице. Так, так, по обличчю. Цей прилюдний ляпас так подіяв на отця, що його тут же паралізувало. Помучився ще п'ять днів, і вічная пам'ять…
Чоловік у жилетці намагається довести правдивість своїх слів: повірте, люди, що вчора, ну ще вчора, сам розмовляв з панною Річинською. Не те щоб йому хтось там передавав, а він сам…
Але мало кого цікавить, про що він говорив з панною Річинською.
Якась жінка в солом'яному капелюсі з китичкою блискучо-червоних черешень, таких несумісних з її вже прив'ялим, хоч ще й алебастрово-білим обличчям, кричить, вимахуючи парасолькою, що в католицькій державі б'ють священиків по обличчю і ніхто на це не реагує. Коли так далі піде, то в порядних людей стрілятимуть на вулицях серед білого дня, як у зайців.
— А де панюся бачила зайців у Нашому? — запитує чоловічий голос, і всім, крім панюсі і мужчини-беж, стає смішно.
— Куди поліція дивиться? — гарячиться пані, від образи вже рожева, як рожа. — Що роблять наші посли?
Чому громадськість не реагує на це? Чи бодай злочинець впійманий?
Вона запитує: вбивця впійманий?
Нема кому відповісти їй, бо вісник цієї новини — мужчина-беж відсторонився, очевидно, теж ображений за той дружний вибух сміху. З такою аудиторією він нічого спільного не хоче мати. Відійшовши вбік, він дбайливо вирівнює канти на штанах. Ще ось запалить цигарку і піде по своїх справах. Стане він мудрувати з тією голотою!
— Все це провокація, — каже чоловік з засмаглим обличчям, судячи по одягу і руках, — робітник. — Попа ніхто й пальцем не торкнув.
— Ей? «Не торкнув»? То отець ні з того ні з сього померли у розквіті сил? Так? — войовничо запитує дама з парасолькою.
— Вмер, бо йому смерть прийшла, а вам конче хочеться, щоб його «комуністи вбили». Недарма кажуть, коби свиня роги мала…
— Що він сказав? Я питаю, що він сказав?
Дама прикидається наївною чи глухуватою, але ніхто й не збирається їй відповідати, бо люди починають розходитись.
Червонощока перекупка квітів, яка так пристосувалась, що з своєї позиції на ринку одна з перших завжди помічає свіжі повідомлення на церковному мурі, залишає гурт і біжить до своїх кошиків з квітами, що при її комплекції не так легко дається. Треба, доки ще не похопились конкуренти, дати синам знати, щоб винесли на ринок весь запас квітів, а потім хай би погнались у ліс по зелень. У таких оказіях зелень — нарозхват.
Стара жебрачка зі сходів кафедрального собору не розпитує про причину смерті каноніка. Бог дав — бог узяв. Сказано ж бо у св. євангелії від св. Матфія: «Будьмо готові, бо часу кінця світу ніхто не знає». Бабка прискорює ходу, наскільки це дозволяють її ревматизмом покручені ноги, щоб одній з перших зайняти призначене для старців місце біля труни. Бо кого з молящих родина запам'ятає у себе в хаті, того й на кладовищі обдаровує щедріше.