Сутінки

— Поруч із тобою я почуваюся в цілковитій безпеці, — зізналась я. Мене знову зачарували: я говорила, як на сповіді.

Така відповідь прийшлася йому не до душі, алебастрове чоло насупилося. Він похитав головою, на лобі прорізалася зморшка.

— Все набагато гірше, ніж я гадав, — пробуркотів він під носа.

Я взяла хлібну паличку і почала відгризати по маленькому шматочку, спостерігаючи за виразом його обличчя. Хотіла б я знати, коли настане годящий момент, щоб почати ставити запитання.

— Зазвичай ти привітніший, коли очі світлішають, — зауважила я, роблячи спробу відірвати його від не відомих мені думок, що змушують хмуритися й тужити.

Едвард приголомшено поглянув на мене.

— Що?

— Як правило, коли очі у тебе чорні, ти дратівливіший. Тоді я принаймні готова до несподіванок, — вела далі я. — У мене є щодо цього одна версія.

Він примружився.

— Знову версії?

— Типу того, — я відкусила невеликий шматок грассині, вдаючи, що тема розмови не дуже мене обходить.

— Я розраховую, що цього разу ти продемонструєш більше винахідливості… Чи досі позичаєш ідеї у коміксах? — на губах грала тінь глузливої посмішки, та очі дивилися напружено.

— Ну, власне, ця версія не має жодного стосунку до коміксів, хоча мушу визнати, що вигадала її не сама, — зізналась я.

— І? — заохотив він.

Уздовж перегородки йшла офіціантка з моєю стравою. Я зрозуміла, що ми з Едвардом підсвідомо нахилилися одне до одного через стіл, тільки тому, що при її наближенні одночасно різко випросталися. Поставивши переді мною тарілку, — страва, до речі, на вигляд була нічогенька, — дівчина швидко обернулася до Едварда.

— Ви не передумали? — запитала вона. — Чим я можу зацікавити вас?

Визнаю, можливо, мені вчувався у її словах підтекст.

— Ні, дякую, але буду вдячний, якщо ви принесете ще кóли, — вказав він довгою білою рукою на порожні склянки, що стояли переді мною.

— Як скажете, — забрала вона їх і пішла геть.

— Тебе перебили, — нагадав він.

— Я розповім тобі у машині. Якщо… — не договорила я.

— Виставляємо умови? — звів він догори брову. Тон не передбачав нічого хорошого.

— У мене є пара запитань, звичайно.

— Звичайно.

Офіціантка повернулася із двома склянками кока-коли. Цього разу мовчки поставила їх і відразу нас залишила. Я потягнула шипучку.

— Я чекаю на запитання, — нагадав він суворим голосом. Я почала із найневиннішого. Принаймні на мою думку.

— Що ти робиш у Порт-Анджелесі?

Він опустив погляд, повільно поклавши долоні одна на одну на столі. Очі блимнули на мене з-під вій, на вустах промайнула самовпевнена посмішка.

— Наступне.

— Це — найпростіше, — запротестувала я.

— Наступне, — повторив він.

Я розчаровано опустила очі. Розмотала рушничок зі столовими приборами, взяла виделку, обережно наколола равіолі, повільно поклала до рота, не підводячи очей. Я міркувала і жувала. Грибочки на смак були просто клас. Перш ніж подивитися на Едварда, я проковтнула равіолі й потягнула газованки.