Євангелія від Ісуса Христа

Песимісти мали рацію, коли пророкували велике лихо. З півночі на південь і з півдня на північ утікали, рятуючись від римських легіонерів, люди, і ті, кого могли запідозрити в допомозі повстанцям, і інші, підштовхувані лише страхом, адже відомо, що не треба бути винним для того, аби тебе звинуватили. Один із таких утікачів, затримавшись на кілька хвилин під час своєї втечі, постукав у двері до теслі Йосипа й повідомив, що його сусід Ананія лежить у Сефорисі з тяжкою раною від удару мечем, і просив переказати йому такі слова: Війну програно, й мені не пощастило врятуватися, тож нехай моя жінка прийде й забере те, що їй належить. А більш він нічого не переказав? — запитав Йосип. Більш нічого, відповів посланець. А чому ж ти не забрав його з собою, якщо все одно тобі треба було пройти через наше село? Він перебуває в такому стані, що я надовго затримався б, якби спробував доставити його сюди, а я маю власну родину, про чию безпеку мушу подбати насамперед. Насамперед це так, але ж не тільки. Ти мене не суди, адже я бачу, ти оточений дітьми і не втікаєш, отже, тобі невідомо, що таке небезпека. Що ж, не затримуйся, втікай швидше, й нехай Господь тобі допоможе, небезпека на людину чатує там, де немає Господа. Ти не маєш віри, чоловіче, Господь присутній у будь-якому місці. Це так, але Він не завжди нас помічає, а ти мені про віру не говори, бо не має віри той, хто покинув мого сусіда в біді. Чому ж тоді ти не підеш його забрати? Я піду. Ця розмова відбувалася десь опівдні, день був погожий, сонячний, лише кілька білих хмаринок ковзали по синьому небу, наче вітрильники без керманичів. Йосип відв’язав віслюка, покликав жінку і сказав їй без подальших пояснень: Я йду в Сефорис забрати сусіда, який не може прийти додому на своїх ногах. Марія лише кивнула головою на знак згоди, але Ісус підійшов до батька. Візьми мене з собою, попросив він. Йосип подивився на сина, поклав праву руку йому на голову і сказав: Залишайся вдома, я піду й надовго не затримаюся, якщо ніде не затримаюся в дорозі, то зможу повернутися додому ще до сутінків, і Йосип мав рацію, коли так казав, бо, як нам відомо, відстань від Назарета до Сефориса не перевищує вісьмох кілометрів, вона, власне, дорівнює тій відстані, яка відокремлює Єрусалим від Віфлеєма, ми не можемо ще раз не відзначити, що в цьому світі маємо безліч збігів. Йосип не став сідати верхи на віслюка, він хотів, щоб вухатий зберіг сили для зворотної дороги, міць і твердість у ногах, гнучкість у спині, адже йому доведеться перевозити хворого або, точніше кажучи, пораненого на війні, а це не одне й те саме. Проминаючи пагорб, де майже рік тому Ананія повідомив йому про свій намір приєднатися до повстанців Юди Галілеянина, тесля підвів погляд і подивився на три великі камені, що маячили на його вершині, схожі на три паростки, які виросли з одного черешка і, здавалося, чекали, що від неба та від землі надійде відповідь на запитання, які ставлять усі створіння й речі вже самим фактом свого існування, нехай навіть вони їх не промовляють: Чому я тут? Яка відома чи невідома причина мене пояснює? Яким був би світ, де я живу, якби мене в ньому не було? Якби нас запитав про це Ананія, ми могли б йому відповісти, що камені принаймні залишаться там, де вони й були, й такими, як вони були, бо якщо вітер, дощ і спека завдають їм дуже незначних пошкоджень, то вони, мабуть, і через двадцять століть тут стоятимуть, і через двадцять століть наступних, коли світ навколо них стане зовсім іншим, але й тоді на перші два запитання ніхто не знатиме відповіді. По дорозі сунули юрми біженців, вони мали той самий наляканий вигляд, що й посланець від Ананії, дивилися на Йосипа здивованими очима, й один із чоловіків затримав його за руку й сказав: Куди ти йдеш? До Сефориса, щоб забрати там друга, відповів йому тесля. Якщо ти друг самому собі, то ліпше туди не йди. Чому? Римляни вже близько, й місту не буде пощади. Я повинен забрати там свого сусіда, він мені як брат, і більше прийти по нього нема кому. Подумай добре, сказав розважливий порадник і рушив далі своєю дорогою, а Йосип залишився стояти посеред шляху, напружено міркуючи про те, чи він справді друг самому собі, але в нього було набагато більше причин ненавидіти себе й зневажати, й, трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що він ні те, ні те — йому було байдужісінько, хто він такий, він дивився на себе, як на порожнє місце, а порожнє місце має ту властивість, що там немає на чому зупинити очі, адже неможливо дивитися на те, чого немає. Потім він подумав, що батьківський обов’язок примушує його повернутися назад, зрештою, він повинен насамперед захистити своїх дітей, а не розшукувати чоловіка, який не був чимось більшим, аніж його сусід, а тепер навіть не був сусідом, бо покинув свій дім, а дружину відіслав кудись далеко. Проте діти його в безпеці, римляни не зроблять їм нічого поганого, адже вони полюють на повстанців. Коли низка міркувань привела його до цього висновку, Йосип раптом почув, як він промовляє вголос, ніби відповідаючи на прихований тривожний сумнів: І я теж не повстанець. Після чого він ляснув віслюка долонею по крижах, гукнув йому: Ану, вперед, і рушив далі.