Євангелія від Ісуса Христа

А тим часом, поки, зачинивши двері хати та своїх душ, тесля Йосип і його син Ісус, про одне згадуючи, інше замовчуючи, обговорювали ці високі теми, війна проти римлян тривала. Вона тривала вже більш як два роки, і вряди-годи до Назарета доходили сумні вісті — загинув Єфраїм, загинув Авіезер, загинув Нетфалі, загинув Елеазар, і ніхто тепер точно не міг сказати, де лежать їхні тіла — між камінням у горах, на дні долини, у вже непотрібному їм затінку дерева, а може, пливуть униз за течією річки. Тож тим, котрі залишалися в Назареті, доводилося тільки вмивати руки й казати, не маючи навіть змоги належно поховати вбитих: Наші руки не проливали цю кров і наші очі не бачили, як вона ллється. Але надходили також вісті про великі перемоги, про те, що римлян вигнали з міста Сефорис, а це зовсім недалеко від Назарета, лише годин за дві ходу, існували й великі області в Юдеї та в Галілеї, куди вороже військо не наважувалося навіть поткнутися, та й у рідному селі Йосипа ось уже понад рік не бачили жодного легіонера. І хто знає, чи не в цьому була причина того, що сусід теслі, цікавий і послужливий Ананія, про якого ми досі згадували лиш один раз, якось тими днями увійшов на подвір’я Йосипа з таємничим виглядом і сказав: Ходімо звідси, хочу дещо тобі сказати, і треба визнати, він мав усі підстави виявити таку обережність, бо ці селянські хатини такі малі, що в них нічого не приховаєш ані вночі, коли всі нібито сплять, ані вдень, за будь-яких обставин і в будь-який час усі негайно знатимуть усе, про що стане відомо одному, і це значно полегшує завдання Господа Бога, коли в Судний день Він почне з’ясовувати, хто тут «свій», а хто ні. Прохання сусіда анітрохи не здивувало Йосипа навіть тоді, коли Ананія таємничим тоном додав: Ходімо в пустелю, тепер ми вже знаємо, що пустеля — не тільки те, що ми звикли уявляти собі, коли читаємо або чуємо це слово, неозорий піщаний обшир, море розжарених сонцем дюн, де не видно жодного живого створіння, ні, пустелю тут, у зеленій Галілеї, уявляють собі трохи інакше, це можуть бути просто необроблені поля, місцевість, де ніхто не живе й не видно слідів людської праці, й коли тут кажуть «пустеля», то мають також на увазі, що пустеля вже не буде пустелею, коли ми туди прийдемо. Й у нашому випадку, коли двоє чоловіків попрямували через чагарник до трьох великих каменів, що стриміли на вершині пагорба, було ясно, що місцевість тут незаселена, й пустеля знову перетвориться на пустелю, коли вони звідси підуть. Ананія сів на землю, Йосип опустився з ним поруч, і відразу стало помітно, що між ними велика різниця у віці, і хоч час минає для всіх, але не на всіх однаково відбиваються його наслідки, тому Ананія, який ще був досить у силі, коли ми з ним уперше зустрілися, сьогодні здається вже старим дідом, хоч треба сказати, що час не пощадив і Йосипа. Ананія, схоже, вагається, й поки вони сюди йшли, він, здавалося, втратив частку рішучості, з якою прийшов у дім сусіда, й тепер Йосипові треба, ні про що не запитуючи, заохотити його до розмови якоюсь ніби випадковою фразою, наприклад: Ми вже далеко зайшли, і це дозволить Ананії відповісти: Справа моя така, що про неї не можна говорити ані у твоєму домі, ані в моєму. А далі розмова відразу налагодиться й набуде звичного характеру, попри делікатний характер теми, що й примусив Ананію шукати такого безлюдного місця. Сказав Ананія: Колись ти мене попросив, щоб я доглянув за твоїм домом, поки тебе не буде, і я виконав твоє прохання. Я завжди був тобі вдячний за цю послугу, відповів йому Йосип, а Ананія провадив: А тепер у мене виникла необхідність попросити тебе, щоб ти доглянув мій дім, поки мене тут не буде. Ти кудись ідеш разом із дружиною? Ні, я йду сам-один. То вона залишається вдома? Шуя піде жити до своїх родичів, вони рибалки. Ти хочеш мені сказати, що вирішив розлучитися з дружиною? Ні, я не збираюся розлучатися з нею, якщо я вже не покинув її тоді, коли довідався, що вона не може мати дітей, то тепер тим більше не розлучуся, але мене не буде вдома, й Шуї ліпше пожити в родичів протягом цього часу. То ти збираєшся покинути дім надовго? Не знаю, це залежить від того, поки триватиме війна. А який зв’язок може мати війна з твоєю відсутністю? здивовано запитав Йосип. Я піду шукати Юду Галілеянина. А чого тобі від нього треба? Хочу попросити його, щоб він прийняв мене до свого війська. Але ж ти, Ананіє, завжди був чоловіком мирним, а тепер тобі заманулося воювати з римлянами, згадай-но, що сталося з Єфраїмом та Абіезером. І з Нефталі та Елеазаром також. Схаменися, Ананіє. Послухай-но мене, Йосипе, незалежно від того, чий голос тепер говорить моїми устами, адже я вже досяг того віку, в якому помер мій батько, а він досяг на цьому світі набагато більшого, ніж його син, адже я навіть дітей не зміг народити, та й мудрості в мене обмаль, на відміну від тебе, щоб коли-небудь стати старійшиною синагоги, тож мені нічого вже не залишається в цьому житті, крім як рахувати дні, що залишилися до моєї смерті, поруч із жінкою, якої я давно не кохаю. То розлучися з нею. Моя проблема не в тому, щоб утекти від своєї жінки, моя проблема в тому, щоб утекти від самого себе, а це неможливо. А що ти зможеш зробити на тій війні, адже сил у тебе зовсім небагато. Піти на війну для мене те саме, що народити сина. Ніколи не чув нічого подібного. Я теж не чув, ця думка спала мені лише тепер. Я наглядатиму за твоїм домом, поки ти повернешся. Якщо я не повернуся, якщо тобі скажуть, що я загинув, пообіцяй мені, що ти повідомиш про мою смерть Шуї, нехай вона забере все те, що належатиме їй за правом спадщини. Обіцяю. Тоді ходімо звідси, тепер я спокійний. Ти йдеш на війну, а спокійний, правду кажучи, я не розумію тебе. Ох, Йосипе, �