«Привид» не може втекти

— Італійською, — підтвердив Шпітцмюллер. — «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.

— Мудро сказано, — підхопив фон Бюлов. — Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.

— Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, — усміхнувся Лежнєв, — хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.

Полковник Шпітцмюллер зареготав. Потім сам прикріпив кортик до пояса обер-лейтенанта Зінгера.

Фон Бюлов пішов їх проводжати. Це було не до речі, бо Лежнєву треба було ще надіти пілотку, яка лежала в нього за пазухою. У коридорі, в залі, на сходах цього не зробиш — головні убори здають і беруть унизу — в гардеробній, а в гардеробній теж не так просто це зробити — не витягуватимеш із-за пазухи пілотку на очах у фон Бюлова. Та все обійшлося.

У дворі було так темно, як буває тільки перед світанком. Свіжий вітрець приніс пахощі лісу, і Лежнєв на повні груди вдихнув чисте, напоєне хвоєю нічне повітря; одразу стало якось легше дихати і думати; зникла нервова напруга, яка ось уже кілька годин підряд сковувала його. Нічна тиша дзвеніла у вухах. Та ось неподалік, розриваючи тишу, загурчав мотор, сліпуче спалахнули фари автобуса. Лежнєв подивився на годинник. Було близько четвертої. Скоро світатиме. Товариші, мабуть, ждуть не діждуться його біля водостоку. Але минулий вечір і ця швидкокрила ніч варті будь-яких хвилювань…

Лежнєв уже прощався з фон Бюловим, коли хтось у темряві вимовив прізвище Оскара.

— Здається, небезпеки немає, — відповіла фрау Ада. Лежнєв упізнав її голос.

— Я привіз хірурга, — сказав її співбесідник, перетинаючи смугу світла від автобусних фар.

Лежнєв тільки на мить побачив чіткий, наче вирізьблений профіль — тверде підборіддя, прямий ніс, але запам’ятав це обличчя… Фрау Рененкампф і чоловік із вольовим обличчям увійшли в замок.

— Хто це? — проводжаючи їх поглядом, спитав Лежнєв у фон Бюлова.

Той не відповів.

— Ця людина назвала прізвище мого товариша, — наполягав Лежнєв.

— У вас чудовий слух, — скривив губи фон Бюлов.

— І все-таки, хто цей чоловік?

— Полковник Улінгер.

Це була ще одна дуже важлива новина. Хто такий полковник Улінгер, Лежнєв знав: це прізвище неодноразово згадували в Москві.

— Ваш шеф завжди приїздить на шапкобрання?

— Ні, не завжди, — розгубився фон Бюлов.