«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Був такий гріх, — усміхнулася. Наталя.
— Сідайте, будь ласка. Я такий неуважний, навіть не запросив сісти!
— І не відрекомендувалися, — усе ще всміхаючись, мовила Наталя.
— І справді! Роман… — він затнувся, а потім додав: — Роман Корнійович Білан.
— Супрун Наталія Сергіївна, — подала вона йому руку і розсміялася. — Який ви офіційний. Я вас теж пам’ятаю, Ромо! Ще з шкільних років.
— Як летить час! — вигукнув Роман. — Одне одного на ім’я й по батькові величати стали.
— Не кажи, — переходячи на «ти», мовила Наталя. — Вузи вже закінчили. Жах! Ти давно тут секретарюєш?
— Четвертий рік, — скрушно зітхнув Білан, — наче в казані… Сім тисяч комсомольців!
— Зате приємно, що тобі сім тисяч виявляють довір’я.
— Приємно то приємно, але ж доводиться крутитись, як білці в колесі. Та всяка писанина заїдає. — Він згріб зі столу купу паперів, запхнув їх у шухляду. Потім якось спідлоба зиркнув на Наталю, насторожено спитав: — Ти в якійсь справі до мене?
— Минулого року у вас тут була історія на вечірньому відділенні…
— Вечірників у нас немає на обліку, — швидко і, як здалося Наталі, з полегкістю сказав Білан.
— Я знаю. І все-таки допоможи мені.
Вона коротенько розповіла про Сільву Пєтухову.
— Джон, кажеш? Щось не пригадую. Інститут, звісно, великий, але таке ім’я я б запам’ятав.
— Співробітника з таким ім’ям у вас немає, — сказала Наталя. — Мабуть, це кличка.
— Кличка — річ непевна.
— За словами Пєтухової, він чи то асистент, чи методист.
Білан скуйовдив волосся.
— Канікули тепер. Майже всі співробітники у відпустці; про студентів і казати нічого. Навіть не знаю, як тобі допомогти.
— Ну що ж, нема то й нема, — спроквола мовила Наталя. — Вибач, що потурбувала.
— Стривай-но, — затримав її Білан. — Ми зробимо ось що: ти посидь тут, а я скочу в четвертий корпус. Там наш комсомольський будівельний загін орудує — лабораторію полімерів власними силами будуємо. Побалакаю з хлопцями, може, щось узнаю. Подивись поки що журнали, газети.
Білана не було з півгодини. За цей час Наталя встигла подзвонити в прокуратуру області і міський карний розшук. Та ні Лежнєва, ні Кравчука на місці не було.
Переглянула всю підшивку «Смены», доки повернувся Білан.
— Є такий! — ще з порога крикнув. — Лаборант кафедри колоїдної хімії Георгій Палій.
— Ти певен, що це він?
— Абсолютно! І Джоном його називають. Встановлено точно! Якщо хочеш, можу запросити його сюди. Він в інституті.
— Навіть не знаю, — розвела руками Наталя.
Вона й справді не знала, як бути. Не сподівалася так швидко знайти Джона. Якби не Білан, хто знає, скільки б ще тривали ці пошуки.
— Я можу викликати його в якійсь справі, — запропонував Білан, наче вгадавши Наталині сумніви. — Тобі не обов’язково представлятися.
— З тебе вийшов би непоганий оперативник, Ромо, — всміхнулася Наталя.
— А що ти думаєш! — підхопив він. — Ну то як?
— Запрошуй, — сказала Наталя.
Всупереч сподіванням Наталі, Георгій Палій був звичайний собі молодик. Поводився скромно: на Наталю глянув мельки, не сів. «Дарма, я постою, насидівся в лабораторії». Завдання, яке дав йому Білан, занотував у блокнот, од сигарети, яку йому запропонували, відмовився. Та коли задзвонив телефон і Білан узяв трубку, Наталя відчула на собі погляд Палія: навдивовижу нахабний, оцінюючий, слизький. Так безсоромно і нахабно на неї ще ніхто не дивився. Та ось Білан поклав трубку, і Палієві очі знову стали байдужі.
Коли він вийшов, Наталя подякувала Біланові.
— Нема за що: все-таки давня знайома. Треба допомогти! До речі, це тобі дзвонили з управління міліції. Передавали, що Пєтухова знайшлася…
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
На сході вже сіріло, коли Лежнєв попросив зупинити автобус і вийшов на шосе. Полковник Шпітцмюллер ні про що не питав. Удавано приязно потис руку і навіть легенько поплескав Лежнєва по плечу.
— До зустрічі в Москві, Зінгер! Я буду там зі своїми хлопцями щонайбільше через два тижні! — крикнув він з вікна.
«Якщо ти там і опинишся, то тільки в таборі військовополонених», — подумав Лежнєв, а вголос мовив:
— Буду радий зустрітися з вами в Москві.
Він зачекав, поки вдалині стихне гудіння автобуса, прислухався. Голоси ранкових пташок ще не порушували тиші; ніщо не виказувало і близької присутності людей. Усе йшло як слід. Але треба було поспішати: він був за два кілометри від того місця, де мав зустрітися з Олійником.