Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Чиркнув сірник, і в темряві спалахнуло багаття. Я озирнувся. Біля вогнища матово виблискував бронзовим боком великий чайник, похитуючись на ланцюжку. Тринога, з верхівки якої він звисав, була майже не помітною. Над чайником нахилився один з бедуїнів, і в тиші дзвінко полилась вода.
Я обняв Світлану. Ми удвох утупились в яскраві єгипетські зорі.
— Я хочу тебе цілувати! — прошепотів я.
— Сергію, адже нас попередили! У мусульманських країнах у громадських місцях не цілуються! — У її очах блиснули смішинки, ніби перескочили туди з її шепоту.
— Пустеля — не громадське місце! — шепотів я, наближаючи свої губи до її вуст.
Вона озирнулась на бедуїнів. Усі четверо вже мовчки та нерухомо сиділи навколо вогнища. На нас ніхто не дивився.
Ми цілувалися кілька хвилин. I раптом неголосно залунала дивна протяжна пісня. З несподіванки мені спиною пробігли мурашки.
— Я тебе кохаю! — прошепотів я.
— Я тебе теж!
Потім ми сиділи біля багаття. Полум’я облизувало бронзовий чайник. Бедуїни продовжували співати. Казкова атмосфера єгипетської ночі навіювала романтичний настрій. Здавалося, що пустеля очистила нас зі Світланою від реальності, з якої ми прилетіли. Ніби ми були двома закоханими, які заблукали у просторі. Ми стали молодшими. У нас не було ні минулого, ні майбутнього. Ми були створені одне для одного на одну ніч, і навіть самою цією ніччю ми не могли скористатися, бо за нашим щастям стежили бедуїни й співали про наше щастя тужливу арабську пісню, незрозумілі слова якої я вже почав розрізняти.
Я стискав у долоні її долоню. Я слухав долонею її тепло. Відповідав на ніжні потиски.
Під нескінченні пісні бедуїнів ми й задрімали.
— Сер! Сер! — розбудив мене один з бедуїнів.
Я розплющив очі. Сонце вже підводилося над сіро-жовтою пустелею. Ні триноги, ні чайника, ні полум’я. Бедуїни стояли біля верблюдів, налаштовані рушати далі.
Коли ми зі Світланою піднялися, один з них згорнув полотняну підстилку й відійшов. У тиші вчувався далекий шум автомобільного двигуна.
До нас наближався чорний готельний джип, на якому нас привезли сюди минулого вечора.
Водій на ім’я Маджид дав кожному бедуїнові по купюрі, і вони, навіть не поглянувши в наш бік, неквапно рушили своїм шляхом.
72
Київ. Жовтень 2015 року.
Генерал Філін сьогодні напрочуд бадьорий. Розмовляти з ним після візиту посла Росії Поярковського саме задоволення.
— Так, значить, по реформі! — доповідає він. — Ми з Миколою дві години складали програму. Реформу розпочнемо у вигляді експерименту, на усі тюрми виділених бюджетних коштів не вистачить. Звичайно, для Миколи головне — українізація тюрем, а для мене...
— А тобі, може, для початку розмови коньячку? — запитую я, зазираючи йому в вічі цілком щиро й приязно. Повага до міліцейської і військової форми у мене в крові з дитинства, а тут ще й чоловік приємний.
Він зволікає з відповіддю, але його відповідь мені вже зрозуміла. Я гукаю помічника. Той ставить на стіл кришталеві келихи, наливає «Хеннессі».
— Давай. — Я піднімаю свій келих. — За тюремну реформу!
Один ковток доброго коньяку, і розмова тече, як річка Черемош. Швидко, гладенько, конкретно. Ідеї Миколи мені відомі: курси української мови в кожній тюрмі. Обов’язково. Для тих, хто відмовиться вивчати державну мову, покарання. Це не дуже гуманно, і, кінець кінцем, остаточний варіант українізації тюрем, не без моєї допомоги, виглядає гуманніше і дієвіше. Мовні курси — справа добровільна. Але хто успішно склав іспити — отримує можливість вийти на свободу достроково. Крім цього можуть попросити рекомендацію до педучилища. Не всі, звичайно, а лише «ті, хто тимчасово оступився» й сидять за легкими статтями.
Але генерала Філіна більше цікавить матеріальне постачання тюрем, наповнення бібліотек і викладання засудженим основ бізнесу й менеджменту.
— У мене сотні листів від зеків, — каже він. — Вони не хочуть сидіти просто так! Просять організувати навчання. Хочуть оволодіти новими професіями. Це все ж таки наші громадяни.
— І виборці, — додаю я киваючи. — То ти візьми й займись цим, щоб навчальна програма лягла на папір і стала документом. Ось так, як Микола зробив. Тоді й дамо ходу, а може, й коштів додамо на цю справу.
Генерал усміхається. Він сидить у кріслі, ліворуч від знаменитого дивана. Сидить струнко, неначе шпагу проковтнув.
— Послухай, — кажу я йому після паузи. — Мені недавно сон снився... Вірніше, снилась тюремна камера!
I я описую цю дивну камеру з холодильником, телевізором «Самсунг», старим комп’ютером, цвяшком з ключами й двома замками на внутрішньому боці залізних дверей.