Остання любов президента

Капітан ДАІ Ваня досить легко розслабився цього дня. Ми дійсно знайшли «негромадське» місце — кафе-більярдну на розі Нижнього Валу й Глибочицької. Всередині було похмуро й тихо. Світлана не втомлювалася вголос дивуватися з мого вибору, щоб розпочати свято. А й справді, це був лише початок. Там ми пили шампанське й закусували салатом. Потім ми зі Світланою зіграли партію в більярд.

— Якщо я виграю, ти виконаєш три моїх бажання! — сказала вона.

Я погодився й почав грати в «піддавки». Дуже вже мені кортіло дізнатися про її бажання.

— Перше, — сказала вона, загнавши до лузи останню кулю. — Ти можеш розлюбити мене, але не маєш права розлюбити наших дітей! Друге — ми не втручаємося у професійні справи одне одного й не докучаємо одне одному корисними порадами. І третє: ніколи мені більше не купуй білизну яскравого кольору!

Вона всміхнулася і наблизила своє обличчя до мого, навіть зіп’ялася на пальці. Ми поцілувалися й почули хрипкий кашель. Наш свідок-міліціонер чимось вдавився, і мені довелося на мить забути про дружину, щоб добряче вдарити його по спині. Удар допоміг. Капітан Ваня прийшов до тями й попросив замовити для нього горілку та відбивну.

— Скажи, а ти Гусейнова зустрічав після того, як його поперли з міліції? — запитав я.

— Я — ні, а от хлопці зустрічали...

— Візьми, — простяг я йому свою візитівку. — По-перше, покажеш дружині, щоб не сварилася, що напився. Скажеш, що був свідком. А по-друге, якщо щось про Гусейнова довідаєшся — подзвони!

— Дякую, — кивнув капітан. — Я, ви розумієте, візитки не маю. У нас не заведено...