Остання любов президента

Отець Василій, залишивши на кризі зелений рушник, стрибає у воду. Спочатку крекче на усю околицю, розмахує руками. Кричить:

— Ой, добре!

Давид Ісаакович роздягається. Я також.

I от ми всі разом, утрьох, у воді, яка обпалює холодом.

— Ну як? — запитує мене отець Василій.

— Чудово! — бадьоро брешу я.

Насправді мені страшенно холодно, але ж не зізнаватись у цьому двом справжнім чоловікам!

Отець Василій дивиться в напрямку другої ополонки, і на його крупному обличчі читається задума.

— Ні, — каже він. — Якби вони хотіли за нами стежити, то зробили б ополонку ближче... Не ідіоти ж вони.

Старий також дивиться туди. Потім повертає голову до отця Василія.

— Їм немає потреби нас слухати. Вони вміють читати по губах.

— Ну, по моїх багато не прочитаєш, — всміхається батюшка.

Я дивлюся на його губи й бачу: дійсно, вони товсті й ледве ворушаться, коли він розмовляє. От цікаво ж!

А течія обмиває холодом моє тіло, та, дивна річ, усередині мене щось прокидається. Якесь особливе відчуття. Особлива зухвалість, чи що. Напевне від розмов про КДБ і стеження.

Я знову придивляюся до другої ополонки. Самовпевненість набрякає в мені, мов нарив. Набравши повітря, я пірнаю під воду, й відразу течія мчить мене під кригою туди, до другої ополонки.

Я дивлюся широко розплющеними очима знизу на кригу. В очі ллється холод, різкий металевий холод. Здається, я вже кілька хвилин пливу під кригою, але другої ополонки немає. В мізки закрадається страх. Невже течія просто пронесла мене мимо! От яке безглуздя!

Але не встигає страх укоренитися в думках, як наді мною швидко відкривається велика світла пляма. Я, зробивши ривок руками, вилітаю майже по груди з холодної води, пробиваючи головою тонку крижану кірку. Руки відразу ж на край ополонки — щоб не понесло течією далі.

Пихатості тепер у мені більше, ніж самовпевненості. Я видираюсь на кригу і роззираюсь.

Отець Василій і Давид Ісаакович уже стоять на березі й перелякано дивляться вниз за течією. Побачивши мене, перезираються. Батюшка, вказуючи рукою в моєму напрямі, щось каже.

Я повертаюся до них.

— Чого це ти? — розводить руками старий. — І випив же, випив крапелинку! А таке викидаєш! Ще якби на спір, а то так собі!

— Молодець, молодець, — басить раптом отець Василій. — Головне — не де пірнеш, а де випірнеш. Та й взагалі, головне — вчасно випірнути! З тебе буде цікава людина! I Бог тебе любить, якщо увесь час під водою плив! Ти не думай, що це удача! Це все — Бог!