Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Бачиш?
— Поганий контакт?
— Дешева електрика. Пам’ятаєш, ми примусили Казимира брати меншу платню за кіловати. Це його помста! I кому? Мені!
Свєтлов замислюється. Він дивиться на стіл поперед собою, але зіниці його повільно й синхронно ходять то праворуч, то ліворуч.
— Прямих важелів впливу на нього немає, — хмурно промовляє він, піднімаючи очі. — Коли була можливість його присадити, колишній президент наказав «не чіпати й дати можливість розвиватися». От, і розвинувся...
— А непрямі важелі впливу? — цікавлюся я.
Знову настає хвилина мовчання. Свєтлов міркує. I знову заперечливо хитає головою.
— Акуратно не вийде, а голосно не можна. Інвестори перелякаються.
— То що ж мені тепер, свій зір псувати? — Я знову киваю на лампу, яка не перестає миготіти. Потім вимикаю її.
— Я подумаю, — обіцяє Свєтлов.
— Може, вписати його у наступний список «Чужих рук»?
— Не можна, він не державний службовець. А в нас за домовленістю тільки держслужбовці середнього й старшого рангів мають таку «честь».
— Ось тобі й мудацтво. — Я засмучений. Мені прикро, що я, президент, не можу нічого зробити проти олігарха з кримінальним минулим, який зарвався. — Ти знаєш, мені, виявляється, його камера снилася! В усіх подробицях. I при цьому я навіть не знав, що він відсидів два тижні!
— Сидів? — Свєтлов відживає. — А в якій справі?
— Запитай у генерала Філіна. Він розповість.
Поступ думки знову відтворюється на обличчі Свєтлова, при цьому його очі виражають спокійну надію на успіх.
— А як ти гадаєш, чому мені снилась саме його камера?
— Не знаю. — Генерал Свєтлов облизує сухі тонкі губи. — Але можу підшукати доброго парапсихолога, з наших.
— Підшукай! I, до речі, невеличка проблема. Приїздив Поярковський. Росія стурбована сплеском активності римських католиків. Кажуть, що у Ватикані зараз обговорюється питання реєстрації якогось дива, яке відбулося тут у нас, на Україні.
— Дізнаюсь, завтра доповім! — Свєтлов підводиться. Завмирає на мить у парадній стійці й виходить.
Йому вдається вловлювати точну мить закінчення розмови. Жодного разу не доводилося його випроваджувати або опускатися до мови жестів.
Робочий день президента закінчився. Його можна було б продовжити, майже безкінечно. Бо там, на столі в помічника, лежить два десятка кілограмів свіжоспечених указів і документів, які чекають на мій підпис. Але підписувати, не читаючи, я не буду. А читати не хочу. Принаймні, сьогодні. Сьогодні я хочу побути вдома один, на Десятинній. Сьогодні мене всі дістали. А особливо цей Поярковський. День вийшов довшим, ніж звичайно, він немов розтягнувся на тиждень.
Я послабив вузол краватки. Покликав помічника й дав йому кілька вказівок. Нехай зараз тут залишається Коля Львович і смикає це павутиння за ниточки. Я втомився. Я навіть більше хочу спати, ніж їсти.
Але двері відчиняються, й мені на очі з’являється Коля Львович із заклопотаним виразом обличчя.
— Пане президенте, у вас сьогодні вечеря!
— З ким?
— З Майєю Володимирівною.
Мені бракує слів. Насправді вони є, але в мене немає ані найменшого бажання потім довго полоскати рота. Ці слова залишають неприємний післясмак. Я просто дивлюся йому в вічі, і з мого погляду напевне зрозуміло, що я про нього думаю.
— Сергію Павловичу, це ж у вас вдома. Лише півгодини. Вона і так у препаскудному настрої. В її спальні згоріла проводка.
— Замінили?
— Ні, для цього потрібна людина, здатна не розголошувати таємницю, а я не можу ручатися за електриків.
— Тоді нехай міністр енергетики міняє власноручно.
— Це ваше розпорядження? — уточнює Коля Львович.
— Так, — киваю я. — I ще одне — якщо завтра світло від лампи буде знову тремтіти, я з твоєю Майєю Володимирівною більше ніколи не буду ні снідати, ні вечеряти!
Голова адміністрації завмирає украй здивований. Його гладенько поголене підборіддя опускається.
— Йди-йди! — Я вказую йому на двері.
76
Київ. Квітень 1985 року. Вівторок.
— Ти чого? — Я здивовано дивлюся Мирі у вічі. — Там же зараз грязюки по коліна!
— Але це дуже важливо, — повторює Мира і занепокоєно дивиться на мої напівчобітки з роз’єднаними змійками. — Потім повернемося до нас, і я тобі їх відмию!
— А хто відмиє мене самого?
— У нас є гаряча вода, — каже вона, а в очах уже не прохання, а благання.
— Авжеж. — Я все ще хитаю головою. — Черга з десяти сусідів!
Проте вже через кілька хвилин я здаюся. I ми спочатку заходимо в гастроном, де вона купує на десять карбованців ковбаси, сиру, булку за дванадцять копійок, коробку зефіру. Вона ще хоче купити барбарисок, але тут я її зупиняю.