Повна академічна збірка творів

26 Трохи неточна цитата з Книги Притч Соломонових 12: 26. Пор.: Р^Х/ийвъ првникъ севѣ дрХгъ вХдетъ.

27 Парафраза Книги Псалмів 118 (119): 19. Пор.: Приішецъ єс/ив нл уешй.

28 Множинність світів можна уявляти або "по-епікурівському", тобто стверджуючи, що ці світи існують одночасно, або по-орігенівському, кажучи, що світи безконечно змінюють один одного. Як писав св. Єронім, Оріген "стверджував, що світів безконечне число; що ці численні світи, всупереч Епікуру, не існують одночасно й не схожі між собою, але після кінця одного світу починає існувати інший..." [Ориген. О началах. - Санкт-Петербург, 2007.-С. 107].

29 Про людину як мікрокосмос уперше почали говорити ще Анаксимандр (VII-VI ст. до н. е.) та Демокріт (V ст. до н. е.). На Грунті християнської традиції наука про людину-мікрокосмос була характерна для богослів'я Климента Олександрійського, Орігена, Григорія Ниського, Василія Великого, Григорія Богослова та інших [див.: Erdmann Е. von. Unahnliche Ahnlichkeit. Die Onto-Poetik des ukrainischen Philosophen Hryhorij Skovoroda (1722-1794). - Koln; Weimar; Wien, 2005. - S. 255-265]. Неабияку популярність вона мала також за часів Ренесансу. В українській літературі цей концепт уперше з'являється ще у XII ст. [див.: Чижевський Д. XVII ст. в духовній історії України // Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. - Київ, 2005. - Т. 2. - С. 117]. Трактування людини як "образу четверо-конечного мира", тобто як мікрокосмосу ("|jikqok6ct|jo<;", "малый мір", "parvus mundus", "swiat mnieyszyi"), було звичним і для українських письменників XVII-XVIII ст. При тому вони могли покликатися, скажімо, на Демокріта ("Димократ же убо чювственному миру изравняя человѣка, мал мир того именова, яко от мирских стихій состоящася..." [Алфа і Омега. - Супрасль, 1788. - Арк. 38 (зв.)]) або користатися з понять гуморальної теорії ("Человѣк от четьірєх стихій состоится: мелянколія прировняєтся к земли, студена бо єсть и суха, флегма примѣрястся к водв, понеже студена єсть и мокра, кровь к воздуху, житка єсть и тепла, колера уподобляєтся огню, ибо тепла єсть и суха" [Алфа і Омега. -Супрасль, 1788. - Арк. 610-610 (зв.)]), однак найчастіше тлумачили цей концепт у стратегії Божої Премудрості. "...Человѣк, - писав, приміром, Кирило Ставровецький, - єсть вторый мир малый, великую и дивную Премудрость Божію в себв заключаєт: єсть бо и небо, и земля, и яже на небеси, и яже на земли, видимая и невидимая: от пупа до главы, яко небо, и паки от пупа долняя єго часть, яко земля. Ибо сія имать силу рождателную и прохожденіє вод, и звѣров телесорастлителных, тако в сей нижней части человѣка сія суть. Паки же в горней части єго, яко на небеси свѣтила, солнце и луна, гром, вѣтр, сице и в человѣцѣ в главѣ очи и глас, и дьіханіє, и мгновеніє ока, яко молнія, скорошественно. Найпаче же всѣх ум многозрителный, вся видяй видимая и невидимая, и обдержа, яко горстію, скорошествен, проходя невозбранно небо и землю и паки исходит неудерженно, безсмертен, невидим, самовластен - образ бо єсть невидимаго Бога..." [Транквіліон-Ставровецький К. Євангеліє учителноє. - Рахманів, 1619. - Арк. 161; див. про це: Маслов С. Кирилл Транквиллион-Ставровецкий и его литературная деятельность: Опыт историко-литературной монографии. - Киев, 1984. - С. 155-156]. Отож, коли Дмитро Чижевський каже, що "наука Сковороди про мікрокосмос у протилежність до відповідної науки Ренесансу та барока на Заході забарвлена не натурфілософічно, але етично та релігійно" [Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова. - Харків, 2004. - С. 151], - то це означає, що міркування нашого філософа перебувають у річищі української богомисленнєвої традиції.