Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
— Важка то робота. Коли я дивлюсь на артисток, у мене чомусь завжди серце крається. Молодість і краса — вони даються на такий короткий термін, дівчинко. Навіть якщо в цю хвилину ти найгарніша серед усіх, тобі у спину дихає ще десять красунь, молодших і свіжіших. А старші тим часом сохнуть, чекаючи, поки хтось зверне на них увагу. Але та твоя подружка залишить після себе слід. Вона знищить не одного чоловіка в такому собі романтичному марші смерті, а хтось, може, присвятить їй пісні або накладе на себе руки заради неї. Та рано чи пізно це закінчиться. Якщо їй пощастить, вона вийде заміж за якогось багатого дідугана — не те, щоб тут було чому заздрити. А якщо дуже пощастить, одного сонячного пообіддя її дідуган полетить до праотців просто з поля для гольфу, залишивши їй все, а вона буде ще досить молода, щоб насолодитися життям. Гарненькі дівчата теж розуміють, що кінець не за горами. Вони відчувають, наскільки це все тимчасово. Тому я маю надію, що вона добре проводить час, поки молода й гарна. Чи я помиляюсь?
— Та ні, — сказала я. — Начебто вона непогано розважається.
Я не знала нікого, хто б умів розважатися краще за Селію.
— То й добре. Сподіваюся, тобі теж весело. Інші радитимуть тобі не тринькати свою молодість на розваги, але не слухай їх. Молодість — унікальний скарб, а єдине, що годиться зробити з унікальним скарбом, — розтринькати його. Тому чини зі своєю молодістю так, як треба, Вівіан: проциндрюй її наліво й направо.
У цю хвилину ввійшла тітка Пеґ, закутана в картатий фланелевий халат. Її волосся стирчало на всі боки.
— Пеґсі! — вигукнув дядько Біллі й підхопився на ноги.
Його лице аж засяяло з радості. Усю його незворушність як водою змило.
— Перепрошую, сер, але я не можу пригадати ваше ім’я, — сказала тітка.
Однак вона теж усміхалась, і вже за мить вони обнялися.
Не скажу, що то були романтичні обійми, але що міцні, то точно. На знак кохання чи принаймні дуже сильного почуття. Вони розімкнули обійми і деякий час просто дивилися одне на одного, легенько тримаючи одне одного за передпліччя. Коли вони отак стояли разом, я вперше побачила щось геть неочікуване: я помітила, що тітка Пеґ досить гарна. Досі я ніколи цього не помічала. Її лице світилося, коли вона дивилася на дядька Біллі, і від цього змінювався весь її вигляд. (Ні, то не був відблиск його вроди.) Поруч із ним вона виглядала зовсім іншою жінкою. Я бачила на її обличчі тінь хороброї юної дівчинки, яка під час війни поїхала медсестрою у Францію. Я бачила шукачку пригод, яка десяток років провела на гастролях із нікудишньою театральною трупою. Річ не в тім, що тітка Пеґ зненацька здалася на десять років молодшою — вона ще й стала схожа на найвеселішу дівку в місті.
— Я вирішив провідати тебе, люба, — сказав дядько Біллі.
— Олів так мені й передала. Треба було мене попередити.
— Не хотілось тебе турбувати. І слухати, як ти скажеш, щоб я не приходив. Я подумав, що краще сам усе організую. У мене тепер є секретарка, яка про все дбає. Вона й продумала мою подорож від початку до кінця. Джин Марі її звати. Розумна, спритна, старанна. Вона тобі сподобається, Пеґ. Це така собі жіночна версія Олів.
Тітка Пеґ ступила крок назад.
— О Господи, Біллі, ти зовсім не змінився.
— Агов, не злися на мене! Я ж тільки дражнюся. Ти мене знаєш. Я просто нервуюся, Пеґсі. Я лиш недавно приїхав і тепер боюся, що ти мене виженеш звідси, серденько.
Містер Герберт підвівся з-за стола, сказав: «Піду собі в якесь інше місце», — і вийшов з кухні. Тітка Пеґ сіла на його крісло й сьорбнула вистиглу каву без кофеїну. Вона скривлено глянула на горня, тож я встала, щоб зварити для неї свіжої кави. Я мала сумнів, чи мені взагалі годиться сидіти на кухні в таку делікатну хвилю, але цієї миті тітка сказала:
— Доброго ранку, Вівіан. Гарно відсвяткувала день народження?
— Аж задуже, — відповіла я.
— Ти вже познайомилася з дядьком Біллі?
— Ага, ми вже встигли поговорити.
— Ох. Тільки не бери собі до голови того, що він каже.
— Пеґ, — озвався дядько Біллі, — ти розкішно виглядаєш.
Тітка Пеґ провела долонею по своєму коротенькому волоссю й усміхнулася — щира усмішка осяяла кожну зморщечку на її лиці.
— Непоганий комплімент для такої жінки, як я.
— Таких жінок, як ти, більше нема. Я перевіряв. Їх просто не існує.
— Ай, Біллі, перестань.
— Не перестану.
— То що ти тут робиш? Маєш роботу в місті?
— Не маю. Я у відпустці за свій рахунок. Не зміг відмовитися від такої поїздки, коли ти сказала мені, що Една тут і що ти намагаєшся придумати для неї порядну виставу. Востаннє я бачив Едну ще дев’ятнадцятого року. Дуже вже хочеться з нею побачитися. Шикарна жінка. А коли ти ще й сказала, що сценарій дала писати Дональду Герберту — треба ж таке вигадати! — я зрозумів, що таки мушу приїхати на Схід і тебе врятувати.