Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Романтичним героєм був юний забіяка з бідного району на ім’я Везунчик Боббі, який колись ремонтував автомобілі місіс Калевали, а потім допоміг їй облаштувати вдома незаконне казино — і в результаті обоє до біса розбагатіли. Романтична героїня — чарівна артистка, яку звали Дейзі. Дейзі мала точену фігурку і просту мрію: вийти заміж і народити десяток діточок. («Я сплету тобі черевички, маля!» — так називалася її фірмова пісня, під яку вона мала поступово роздягатися.) Ця роль належала, звісно ж, Селії Рей.
П’єса закінчувалася тим, що артистка Дейзі залишилася з Везунчиком Боббі й вони удвох вирушили в Йонкерс, щоб народити там десяток діточок. Гонорова донька закохалася у найбрутальнішого ґанґстера в місті, навчилася стріляти з кулемета й подалася грабувати банки, щоб мати за що задовольнити свої вишукані смаки. (Її пісня мала назву «Остання пінта діамантів».) Підозрілого кузена з Англії прогнали назад до рідних берегів — маєтку йому так і не вдалося успадкувати. А місіс Калевала закохалася у бургомістра, суворого захисника закону й порядку, який цілу виставу намагався прикрити її підпільний бар, та йому ніяк це не вдавалося. Вони одружилися, бургомістр покинув свою політичну посаду і став барменом у її барі. (Їхній фінальний дует, який переростав у грандіозний заключний номер за участю всіх акторів, називався «Віднині все в чотири руки».) Були у п’єсі й другорядні ролі. Суто комічний персонаж — пияк, який вдавав із себе незрячого, щоб не працювати, але при цьому чудово грав у покер і цупив з кишень гаманці. (Дядько Біллі вмовив на цю роль містера Герберта: «Якщо ти не можеш написати сценарій, Дональде, то хоч зіграй у клятій виставі!») Матір артистки — підстаркувата хвойда, якій досі хотілося бути в центрі уваги. («Кличте мене місіс Казанова» — таку назву мала її пісня.) Банкір, який намагався забрати маєток за борги. А ще великий хор з танцювальною трупою, до яких записали значно більше, ніж по четверо хлопців і дівчат, як зазвичай (звісно, дядько Біллі таким не переймався), щоб це була не просто вистава, а грандіозне запальне шоу.
Тітка Пеґ закохалася у сценарій.
— Я не вмію писати, хоч ти мене вбий, — мовила вона, — але я знаю, щó таке першокласна історія. І ця історія — першокласна.
Едні сценарій теж сподобався. Дядько Біллі перетворив місіс Калевалу з карикатурної світської дами на кмітливу жінку з гострим розумом і прекрасним почуттям гумору.
Едні дісталися всі найсмішніші репліки у виставі, і вона була задіяна у кожній сцені.
— Біллі! — вигукнула Една, вперше прочитавши сценарій. — Це все чудово, але ж ти мене зовсім розпестиш! Хтось, крім мене, дістав хоч якісь слова?
— Чому б я мав ховати тебе за кулісами? — відповів дядько Біллі. — Якщо мені вже випала нагода попрацювати з Едною Паркер Вотсон, то я хочу, щоб увесь світ знав, з ким я працюю.
— Ти таке серденько, Біллі, — мовила Една. — Але я вже сто років не грала в комедії. Я боюсь, що поводитимусь надто скуто.
— Але ж весь фокус у тому, щоб не грати смішно, — зауважив дядько Біллі. — Не старайся бути смішною — і ти всіх розсмішиш. Просто зроби те, що так легко вдається вам, британцям: викинь половину рядків, ніби тобі на них начхати, і все вийде блискуче. Комедія завжди вдається найкраще, якщо все смішне з неї викинути.
Спостерігати за Едною та дядьком Біллі було дуже цікаво. Здавалося, що між ними панувала справжня дружба, заснована не тільки на кпинах і грайливих репліках, а й на взаємній повазі. Вони захоплювалися хистом одне одного і справді гарно збавляли час. Того першого вечора після їхньої зустрічі дядько Біллі сказав Едні:
— Відколи ми востаннє з тобою бачилися, люба, майже нічого важливого не відбулося. Сядьмо собі, випиймо і не згадуймо про минуле.
А вона на це відповіла:
— Нема такого минулого, Біллі, про яке я воліла б не згадувати, і нікого, з ким би я не хотіла про нього поговорити!
Якось дядько Біллі сказав мені у присутності Едни:
— Колись давно у Лондоні так багато чоловіків мали приємність відчути, як наша дорога Една розбиває їм серце. Я не був одним із них, але тільки тому, що на той час уже закохався в Пеґ. Та коли Една була у розквіті сил, вона косила чоловіків наліво й направо. Бачила б ти це. Багачі, митці, генерали, політики — всі вони стосами падали їй до ніг.