Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
— Та нічого страшного. Я ж і так тут не живу. «Лілея» — дитя Пеґ, а не моє. Я завжди зупиняюся в «Тенісному клубі». Справно плачу всі внески, жодного ще не пропустив, хоч бачить Бог, гроші немалі. Там не так гамірно, і мені не треба ні про що звітувати Олів.
— Але ж це ваші кімнати.
— Хіба називаються моїми завдяки доброті твоєї тітки. Я прийшов сьогодні вранці, щоб забрати свою друкарську машинку, а вона, до речі, кудись поділася.
— Я поставила її в шафі для постільної білизни — на коридорі.
— Он як. Що ж, почувайся як удома, дівчинко.
— Вибачте… — почала було я, та він знову не дав мені договорити.
— Та я жартую. Живи собі тут на здоров’я. Я й так мало коли буваю у Нью-Йорку. Мені тутешній клімат не подобається. Відразу горло хапає. До того ж у цьому клятому місті з моєї улюбленої пари білих туфель хіба пшик лишиться.
У мене була сила-силенна питань, але я не могла сформулювати жодного з них, бо в роті було сухо й гидко, а в просякнутій джином голові гуділо і стояв туман. Що дядько Біллі тут робить? Хто його впустив? Чому він о такій ранній порі у смокінгу? А на мені що? Бачу, що нічого, крім комбінації, і то навіть не моя комбінація, а Селії. А в чому тоді вона?
І де моя сукенка?
— Що ж, я непогано повеселився, — мовив дядько Біллі. — Насолодився фантазіями про ангеликів у моєму ліжку. Але ти, як виявилося, моя підопічна, тож краще я дам тобі спокій та піду пошукаю кави. Тобі, дівчинко, кава теж пішла б на користь. Не ображайся, але я щиро сподіваюся, що ти кожної ночі отак набираєшся і падаєш у ліжко з красивими жінками. Бо як ні, ти даремно тратиш час. Я страшенно пишаюся тим, що я твій дядько. Ми з тобою точно знайдемо спільну мову.
Дорогою до дверей він запитав:
— До речі, а коли Пеґ прокидається?
— Зазвичай близько сьомої, — відповіла я.
— Чудесно, — сказав він, зиркнувши на свій годинник. — Не можу дочекатись, коли її побачу.
— Але як ви сюди потрапили? — спитала я по-дурному.
Я мала на увазі, як він потрапив до будівлі театру (і то було дурнувате запитання, бо ясно, що тітка Пеґ подбала про те, аби її чоловік — чи то пак колишній чоловік, ну чи ким він там був — мав свої ключі). Але він сприйняв це питання ширше.
— Я сів на експрес «Двадцяте століття». Це єдиний спосіб добратися з Лос-Анджелеса до Нью-Йорка з комфортом, якщо маєш грошенята на квиток. Він зупинявся в Чикаго — забрати від того «м’ясника всього світу» якусь модну публіку. Доріс Дей цілу дорогу їхала в тому самому купе, що і я. Ми з нею грали в кункен, аж поки не переїхали Великі рівнини. Доріс — славна супутниця, скажу я тобі. Мила дівчина. З нею можна добре повеселитися, хоча її безгрішна репутація не наштовхує на таку думку. Приїхав учора ввечері, відразу подався до клубу, пішов на манікюр і до перукаря, потім зустрівся з деякими старими злодіями, голодранцями й невдахами, з якими колись знався, ну а потім прийшов сюди — забрати свою машинку й привітатися з родичами. Одягай халат, дівчинко, і ходи поможеш мені зварганити в цій забігайлівці сніданок. Бо далі станеться щось таке, чого ти точно не захочеш проґавити.
Коли я, нарешті зібравшись із силами, підвелась і набула вертикального положення, то рушила до кухні, де застала найхимерніше чоловіче товариство, яке тільки бачила.
З одного краю стола сидів містер Герберт у своїх нещасних штанах і в майці. Його сиве волосся скуйовдилось і виглядало геть жалюгідно. Перед ним стояло, як завжди, горня з кавою без кофеїну. З протилежного краю — дядько Біллі: високий, підтягнутий, в елегантному смокінгу, із золотистою каліфорнійською засмагою. Він не так сидів на кухні, як відпочивав, розкинувшись у кріслі й розкошуючи, тримаючи в руці склянку віскі. Він був чимось схожий на Еррола Флінна — якби той раптом вирішив трохи охолонути.
Словом, один із чоловіків виглядав так, ніби має йти розвантажувати вагони з вугіллям, а другий — наче збирається на побачення з Розалінд Расселл.
— Доброго ранку, містере Герберт, — сказала я за звичкою.
— Щоб я провалився під землю, якщо це правда, — відповів він.
— Нормальної кави я не знайшов, а каву без кофеїну я терпіти не можу, — сказав дядько Біллі. — Тому я зупинився на віскі. На безриб’ї і рак риба. Може, ти теж хильнеш, Вівіан? Бачу, що твоя макітра аж розтріскується.
— Вона перестане тріщати, як тільки я вип’ю кави, — відповіла я, хоч сама в це не до кінця вірила.
— Пеґ казала, ти працюєш над сценарієм, — сказав дядько Біллі до містера Герберта. — Дуже цікаво було б на нього подивитися.
— Там нема дуже на що дивитися, — відповів містер Герберт, зажурено глянувши на записник, який лежав перед ним.