Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Все те — давні московські «доважки брехні». І ось чому.
У праці сучасного історика Дмитра Ліщука «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник» на 10 сторінці наведена «Генеалогічна таблиця кн. Острозьких». Звичайно, недоліком її стало те, що цей давній рід починається із князя Данила, так званого «родоначальника князівського роду Острозьких», який нібито взявся нізвідки. Дуже бояться українські історики виходити за рамки «московського дозволу», тому й розповідають старі російські байки про «Иванушку-Дурачка». Та полишимо цю болючу тему. Добре вже те, що шановний історик чітко зафіксував чотирьох синів князя Данила, двоє з яких — Михайло і Дмитро — були старші за нам відомого Федора (Острозького), котрий, зрештою, посів батьківський князівський стіл.
Автор пропонує дослідити, як все те відбувалося в часі, вписується воно чи ні до відомих подій.
Якщо Дмитро Галицький, за нашим дослідженням, яке повністю спирається на Літопис Руський, 1300–1303 року народження, то його син Данило, так званий Острозький, — 1323 року народження. Отож, оба князі, Дмитро й Данило, брали участь 1340 року у воєнному протистоянні польському королеві Казимиру III у Львові.
У 1349 році несподіваним нападом, з благословення католицького престолу, Казимир III захопив Галичину та Волинь. До 1380 року Великий князь Дмитро Галицький та його син Данило вели жорстоку боротьбу із поневолювачами — католицьким союзом Польщі та Угорщини і допомагаючим їм — Тевтонським орденом. Свою столицю, в зв’язку із втратою Львова та Володимира, Великий князь Дмитро Галицький переніс до Луцька, а сина Данила наділив Острогом.
Звичайно, ніякого протистояння у ті роки з Великим Литовським князем Ольгердом Дмитро Галицький допускати не міг, хоча йому й не все подобалося в діях того. Головне, що вчинив Ольгерд: прикрив Русь зі сходу та півдня від можливого нападу Золотої Орди. Зазначимо: союзна Литва не зазіхала на українську мову, українську культуру та наші закони. Тому коли 1370 року руські князі відвоювали у Польщі Волинь із столичним містом Володимиром, то на столичний Володимирський престол зі згоди діда Дмитра (67 років) та батька Данила (47 років) сів старший брат — Михайло (Міхал), якому того року виповнилося 25–27 літ. Середущий син Дмитро, певно, по смерті діда, посів Луцьк, а Федір, на 1376 рік — молодший, повнолітній князь, — посів батьківський Острозький стіл.
Польські автори Станіслав Кутшеба і Владислав Семкович у праці «Akta unji Poski z Litwa, 1385–1791», яка вийшла друком ще до Другої світової війни, перелічили та зафіксували князівські роди, які склали присягу на вірність Польській Короні. На мою думку, це цілком надійне джерело, яке досі, практично, не використовувалось істориками.
Панівним, домінуючим родом руських князів XIV–XV століть була потужна династія князів Галицьких. Ми усе те спостерігали в нашому дослідженні.
Треба відзначити: у новоствореному, скоріше за все — на добровільно-примусових для русичів (українців) умовах, князівстві зберігалися титули Великого Литовського і Великого Руського князів. Це особливо проявилося в часи князя Костянтина Івановича, коли він мав право користуватися червоною (королівською) печаткою, та в часи Великого Руського князя Свидригайла, коли 1342-го йому той титул надали руські князі. Отож, титул існував, мав силу. І українська влада теж існувала.
Навіщо автор звертає увагу читачів на цю, здавалося б, другорядну річ?
Справа в тому, що за сотні років поневолення українців привчили до думки неіснування української держави, а, отже, й неіснування української влади.
Робили з нас не простих невігласів, а свідомо привчали до розгулу та махновщини. З такими людьми легше справитися, ними легше заволодіти та керувати.
Ті ж недоброзичливці підкидають думку, що й козацька українська держава постала нібито на голому, дикому місці. В той час, коли вона виникла на противагу Люблінській унії, на яку пішла переважна більшість українських князів, зокрема — рід Великих Українських князів Галицьких (Острозьких).
Саме тоді українська нація й породила нову правлячу еліту (шляхту) — козаччину.
Хоча роки життя князя Федора Галицького-Острозького (1360–1448) належать до надзвичайно буремних і втаємничених, та все ж він посів достойне місце в українській історіографії.