Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Зазначимо: королівський посол де Ланноа описав відвідини десятка різних міст, країн та утворень, як-от: Брабант, Бремен, Вісмар, Тевтонський орден, Польське королівство, Велике Литовсько-Руське князівство тощо. Бенкети (обіди) у всіх країнах йому давали тільки монархи. Виняток трапився у Великому Литовсько-Руському князівстві. Що за етикетом того часу означало: руські князі самостійно ухвалювали важливі рішення. І не інакше!
Саме те у спогадах засвідчив лицар, коли описав зустріч у другому Кам’янці (Подільському) з руським князем Гедігольдом (Василем Красним — сином Федора Острозького) та подальшу зустріч з ним на узбережжі Чорного моря.
Нам слід зрозуміти: ще за часів Великих князів Андрія Юрійовича Галицького (1286–1323) та його молодшого брата Великого князя Дмитра Юрійовича (1301–1383) був створений союз Русі (України) з Литвою, яка значно посилилася людьми втікачами від Тевтонського ордену і займала терени сучасної Білорусії. Через те що обидва народи — литвини-білоруси і українці-русичі — відверто потерпали від тиску католицької церкви, то десь із другої половини 30-х років XIV століття вони спільними зусиллями відбивалися від католицизму. Хоча, звичайно, були й інші подразники, як зовнішні, так і внутрішні, які постійно використовував католицький Папський престол.
Саме під час того жорстокого протистояння загинув спадкоємець Великокнязівського престолу син Дмитра — Данило. Українська історична наука вважає, що таке сталося 1376 року. Хоча окремі українські науковці, наприклад професор П.М. Кралюк, твердять, що смерть могла настати «між 1366 та 1370 рр.». Ми ж схиляємося до думки, що князь Данило загинув-таки у боротьбі з поляками десь у період 1350–1380 років. Підтвердженням цього, на мій розсуд, є «легенда давнього Острога про княжича Дмитра». І хоча, за легендою, у князя Данила помер «улюблений маленький син Дмитро», та його «відспівувало 120 священиків з єпископом Арсенієм, над його могилою побудували велику круглу вежу… (та. — В.Б.) церкву Св(ятого) Миколая» [154, с. 58].
З такими почестями в українських православних церквах відспівували тільки національних героїв, до яких не міг належати малий хлопчина.
Легенди завжди будуються на фактах, але зберігають тільки головне — про що несуть звістку. У нашому випадку — легенда зберегла пам’ять про страшне горе батька (князя Дмитра), котрий пережив сина (Данила) та побудував над його могилою церкву Святого Миколая. А відспівували те страшне горе князя 120 священиків з єпископом Арсенієм. Так, на мою думку, слід сьогодні тлумачити острозьку легенду. Вона приховує в собі давню таємницю.
Саме в ті, кризові для династії Галицьких князів, роки [загибель князя Данила (1376), смерть князя Дмитра (1383), невизначеність наступника, агресія Польщі] підлого удару по Великому князівству завдав Ягайло, перейшовши на польський бік (1385) та особисто прийнявши католицьку віру (1386).
Унія 1385 року Литви з Польщею поставила перед руськими (українськими) князями та перед українським православним народом проблему вибору: як вижити? Це не риторичне, нейтральне питання, як можуть думати деякі сучасні історики. Ні! То було питання збереження українського (руського) етносу в його суто національному вигляді. Варто пам’ятати: на 1385 рік ми мали суто національну українську мову, яка більше 2 (двох) тисяч років об’єднувала нас; мали свою національну культуру, звичаї, побут тощо; майже 500 (п’ятсот) років українців об’єднувала єдина православна віра, яка пронизувала абсолютно всі шари суспільства.
Об’єднання Литовсько-Руської держави з Польщею несло в собі загрозу піддати все те руйнації та знищенню. Що головне: як руські (українські) князі, так і прості люди могли ці речі спостерігати на захоплених поляками землях Галичини та Волині.
Повернімося на десяток років у минулі часі. Ми пам’ятаємо, що польський король Казимир III, який 1349 року захопив та привласнив українські землі Галичини й Волині (а за них руські (українські) князі вели тяжкі кровопролитні визвольні війни), помер у 1370 році. Як стверджують польські хроністи, з чим погоджуються сучасні українські історики, скориставшись польською скрутою, Великий Галицько-Волинський князь Дмитро повернув більшу частину загарбаної землі Волині разом із столицею Володимиром. А оскільки ми вже встановили, що луцький престол із 1340 року посідав князь Дмитро із роду Галицьких і ніякого литовського князя Любарта Гедиміновича з 1340 до 1383 року в Луцьку не було, то виникає дуже цікаве запитання: що ж учинив Дмитро Галицький із столицею Волині Володимиром, повернувши у 1370 році до своїх володінь? Українські історики це неординарне питання залишають поза увагою. Трапилася напрочуд дивна історія: столиця повернулася до володінь Великого князя, а він продовжував сидіти в Луцьку. Так потрактовують ті події сучасні українські історики.