Там, у темній річці

— Заходь, — повторила вона, і тут Мовчан похитав головою.

Жінка збагнула, що він тепер ніколи не зможе зайти всередину.

Вона завела дочку до кімнати й зачинила за нею двері. Відтоді люди постійно зустрічають Мовчана на воді. Такою була ціна за повернення дочки, і він її сплатив. Тепер цілу вічність Мовчан має пильнувати ріку, споглядати, чи не втрапив, бува, хтось у халепу. І якщо тій людині ще не вийшов час, він допомагає безпечно дістатися берега. Якщо ж комусь пробила остання година, Мовчан назавжди споряджає його до іншого місця — туди, де шукав свою дитину.

Таку історію треба було вшанувати паузою, тож вони трохи помовчали, а потім Донт запитав:

— Отже, тоді мені ще не вийшов час, і Мовчан відбуксував мене до Редкота.

— Так, якщо вірити цій історії.

— А ви вірите?

— Звісно, ні.

— Утім, це гарна історія. Батько рятує дитину ціною власного життя.

— Він заплатив навіть більшу ціну, — зауважила Рита. — Йому це коштувало не тільки життя, а ще й смерті. Мовчану зась у вічний спокій, він мусить постійно перебувати між двома світами, пильнуючи їхні кордони.

— Ви й у це не вірите, — проговорив він. — Хто-небудь узагалі вірить?

— Бешант-човняр вірить. Він упевнений, що молодим бачив його, коли ковзнув униз із молу. Вирощувачі хріну кажуть, що то Мовчан рятує їх, коли ріка заливає поля, перетворюючи на болото. Один гравійник вважав це побрехеньками до того дня, коли його нога заплуталася під водою у водоростях. Тепер він божиться, що саме Мовчан тоді вивільнив його.

Ця розмова знову нагадала Донтові про дівчинку.

— Я був упевнений, що вона мертва, — повторив він. — Вона вилила мені просто в руки, бліда та холодна, із заплющеними очима… Я б заклався, що дівчинка нежива.

— Усі саме так і подумали.

— Але не ви.

— І я. Була в цьому впевнена.

У кімнаті запала задумлива тиша. Він міркував про питання, які дуже його цікавили, та все-таки стримував язика. Щось підказувало, що здобуде більше інформації, якщо зачекає. І він не помилився.

— Містере Донт, ви фотограф, а отже — дослідник. А я лікарка, отже — теж дослідниця, але в мене немає пояснень того, що бачила вчора вночі.

Вона говорила повільно та спокійно, ретельно добираючи слова.

— Дівчинка не дихала. Пульс відсутній. Зіниці були розширені. Тіло — холодне, а шкіра — бліда. Згідно з усіма прописаними в підручнику ознаками, вона була мертва. Я в цьому ні секунди не сумнівалася. Перевіривши її життєві ознаки і переконавшись, що вони відсутні, зібралася йти. Не знаю, чому я врешті лишилася; мабуть, почувалася незручно, але чому — не могла збагнути. Деякий час — приблизно дві чи три хвилини — я стояла біля тіла, тримаючи її за руку. Раптом відчула під пальцями якийсь легенький рух. Щось схоже на пульс. Та я знала, що це неможливо — вона ж була мертва. Тепер розумію, що легко сплутати власний пульс із пульсом пацієнта, якщо пульсують кінчики пальців. Можу вам показати.