Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
— Так ось, Раїсо Лук’янівно, — тон Івана Туряниці став урочистим. — Милий чоловік і кумедний дядько сам-один вистежив відомого злочинця на прізвисько Павук!
— Чим відомий? Не знаю такого.
— Нічого дивного, Раю, що ти не знаєш нікого з кримінальників, — реготнув тато. — Втік сюди з Донецька, де так устиг нашкодити, що окупанти російські та їхні служки в розшук оголосили. А в Києві так званий Павук організував поширення наркотиків у школах та гімназіях!
— Ой! — мама сплеснула руками, глянула на Юрка.
— Та отож! — тато підійшов, обійняв її за плечі. — Подробиці ми ще почуємо. Зараз важливо одне: Перша гімназія теж потрапила в його павутиння. Замішаний один із учнів. Хто — таємниця слідства. Думаю, директор теж не скаже. Зате з нашого сина Юрія будь-які підозри автоматично знімаються! І не лише з нього, як я почув!
Бульдог завиляв куцим хвостом, підстрибнув, тявкнув, потерся об Юркову ногу.
— Він має рацію, — тато кивнув на собаку, потім присів, почухав за вухом, глянув на сина. —
Я був правий, коли тобі повірив. Та й мама сумнівів не мала. Ми з думками збиралися, несподівано все тоді сталося. Словом, оклигуй. І за тиждень - з речами на вихід. Назад, до своєї гімназії. А сьогодні ми, мамо, з такої нагоди їстимемо торт.
Не виказав себе Юрко нічим.
Стримався, хоч радів щиро за себе й за Антона з Діаною. Тепер він теж повернеться, вони будуть разом, а Вову Нещерета вже ніхто не побачить. Провести таку справедливу рокіровку теж входило у Шпигів план.
Ось тільки гімназист чекав також інших новин - про Стрельцова, Медвідька, Раєвського. Він хотів почути: їх теж викрили, зловили на гарячому, покарали. Бо всі вони в змові, а Стрельцов, крім усього, послідовно нищив усе, що нагадувало про українські перемоги.
Нічого. Анітелень.
Ніби й не горіли старі будинки, ніби не злизував їх своїм язиком Вогняний Змій.
Єдина втіха — з Лізою помирився.
Тоді, після розмови з татом Юрко спробував поговорити з нею. Кинула слухавку, ледь почула голос. На листи й повідомлення мовчала.
Так тривало цілу добу, аж раптом у п'ятницю дівчина озвалася сама.
— А я все знаю! — вигукнула замість привітання.
— Що ти знаєш? — запитав обережно.
— Про Павука, який наркотики в нашій гімназії продавав! — це прозвучало так урочисто, мовби Ліза сама зловила бандита за барки. Бо засмутилася, коли вітчим після тієї історії з тобою вирішив перевести мене в іншу гімназію. А вчора ввечері каже: поліція знайшла винних, тепер у Першій зразковій все спокійно й безпечно.
— Про мене — нічого?
— Ой, ну тебе! — почув у слухавці дзвінкий сміх. — Ну, помилилися. Коли такі справи кояться, та ще й у найкращій гімназії Києва, дорослі завжди роблять помилки.
— Не лише дорослі.
— Добре, добре, я теж, — тепер Юрко вловив примирення. — Гаразд, не дмися. Уяви себе на моєму місці.
— Я б тебе ні в чому такому не підозрював.
На мить Ліза вмовкла, тільки сопіла йому у вухо. Потім легко змінила тему:
— В неділю можемо погуляти, як завжди, — говорила, ніби нічого й не сталося. — Скучила за Дженкою. Хочеш, ще щось скажу?
— Кажи.
Марта, — вона стишила голос. - Ернестівна, чув? Вона захворіла, хі-хі. Від мене заразилася.
— Буває.
— Та буває. Але ти не допетрав — тепер я без неї зможу гуляти! Ніхто над душею не стоятиме! Тому давай, до неділі! Парк Шевченка, друга дня!
— До неділі, — машинально відповів гімназист.
Розділ тридцять другий
Тут у Києві, на Подолі з’явиться ще одна Стіна Пам’яті
А субота принесла несподіванку — Іван Туряниця покликав дружину й сина на Поділ.
Поки збиралися, нічого не пояснював, тільки загадково усміхався, ніби сюрприз готував. Навіть точно не сказав, куди саме йдуть, бо Поділ — великий. Зрозумів Юрко все, щойно вирулили на потрібну вулицю. Хотів вигукнути радісно, коли зупинилися біля врятованого тиждень тому старого будинку. Та вчасно прикусив язика, бо міг виказати себе.
Коли вийшли — слів тим паче забракло.
Бо очам відкрилася небачена ніколи раніше картина.
Частину старого будівельного паркану було знесено. Довкола, на вулиці, вже зібралося чимало перехожих. Люди дивилися на гурт школярів такого самого віку, як Юрко, хоч були серед них і старші. Одні акуратно зносили в дальній кут наполовину огородженого двору різне сміття, складаючи його на купу. Інші поралися біля мурованої стіни, що виходила на вулицю. Паркан прибрали, аби перехожі могли її бачити.
Точніше - те, що на ній з’являлося.
Дітвора, навмисне вбравши простий, робочий одяг, який не шкода забруднити, спритно орудувала балончиками з різнокольоровими спреями. Хтось пшикав струмені фарби на спеціально заготовані трафарети, від чого на стіні з’являлися контури незнайомих Юркові людей. Хтось акуратно, дбайливо виписував імена, прізвища й дати.